Розкриваючи духовний сенс та актуальнiсть сьогоднiшнього свята, Його Високопреосвященство побажав, щоб кожна українська родина ставала мiсцем духовного зростання, несення тягот один одного, спiльної молитви та покаяння.
А для цього, як особливо наголосив Владика, необхiдно бути християнами не лише за iм'ям, але й за життям, тобто щодня розпинати свою плоть i пристрастi заради збереження вiрностi, любовi та духовної гармонiї.
«Життя благовiрних подружжя Петра i Февронiї, – сказав вiн, – яскравий приклад розпинання плотi заради життя у Дусi, подвиг, здiйснений не у пустелi, а в свiтi, в шлюбi, в самiй гущi людських стосункiв. Але розпинання плотi, як вчать святi отцi, – це не вбивство тiла, адже розп'яте мертве i нерухоме, а умертвiння злих дiл, переможених пристрастей. І перемога ця здiйснюється не зброєю i не зовнiшньою силою, а бажанням, прагненням волi до добра. Кожен день людина знову i знову вступає в цю невидиму битву – з гнiвом, з осудженням, з роздратуванням, з себелюбством, – i кожного разу перемагає не вiдмовою вiд життя, а її перетворенням».
Продовжуючи, Архiпастир нагадав про те, що «iсторiя Петра i Февронiї – це не казка про легку любов, а повiсть про вiрнiсть, випробувану вигнанням, бiднiстю, наклепом, хворобою, а також приклад того, як вiдмова вiд власної самостi всерединi шлюбу, стає непохитною основою вiрностi та любовi, незважаючи на всi випробування».
Потiм Його Високопреосвященство звернуло особливу увагу на те, що «вiдречення себе вiдбувається не одного разу в життi, а щоденно, в малих, часто непомiтних учинках: у терпiннi до близької людини, у прощеннi образи, у вiдмовi вiд останнього слова в суперечцi, в готовностi поступитися не тому, що слабий, а тому що любиш».
«Розп'яття плотi, – пiдкреслив вiн, – це щоденна внутрiшня робота, яка особливо необхiдна в потоцi сучасного життя, повного квапностi, роздратування та безкiнечних вiдволiкань, якi наче навмисно влаштованi так, щоб не залишати людинi часу для роботи над собою. При цьому важливо пам'ятати, що родина є саме те мiсце, з якого починається наше внутрiшнє перетворення.
Не в монастирi, не в пустелi – а за обiднiм столом, у розмовi з подружжям пiсля важкого дня, в терпiннi до дитячих примх, в турботi про старiючих батькiв. Саме тут спокуси самолюбства найбiльш пiдступнi, бо поруч з близькими людьми маска благочестя спадає найшвидше».
За словами Архiпастиря, лише тi родини, де плоть розпинається страхом Божим, «стають по-справжньому християнськими, перетворюючись в мiсце не просто спiвiснування, а справжнього духовного зростання – спiльної молитви, спiльного покаяння, спiльного несення тягот один одного».
«Менi б хотiлося, – сказав на завершення Владика, – щоб у подвигу прославлених сьогоднi святих подружжя, ми побачили не життєпис надлюдей, а приклад того, як звичайна людська любов, освячена вiрнiстю Христу, стає святою. І нiколи не забували, що подвиг розп'яття здiйснюється не лише мiж подружжям, але i в церковнiй спiльнотi: та ж терпеливiсть до немощей ближнього, те саме прощення, те саме несення тягот один одного. Петро i Февронiя, зберiгаючи вiрнiсть один одному, тим самим учили та навчають нас вiрностi Церквi – бiльшiй родинi, в якiй ми всi покликанi бути єдиними».