Сьогоднiшнiй день, як особливо вiдзначив Владика, по сутi, є ще одним приводом замислитися над виконанням головної заповiдi, залишеної людству величним iз пророкiв: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне».
«Наближення доленосних подiй – Другого пришестя Христа i особистої зустрiчi з Богом, яка стане для нашої душi судом, – пiдкреслив Його Високопреосвященство, – вимагає вiд кожного з нас не просто вiдмовитися вiд грiхiв, а повернутися до повноцiнного духовного життя i постiйного пильнування. І зовсiм не випадково саме сьогоднi ми знову чуємо заклик апостола Павла: «Час нам вже пробудитися вiд сну… нинi ближче до нас спасiння, нiж коли ми повiрили».
Нагадавши про те, що цi слова були зверненi до римських християн, якi, прийнявши хрещення, горiли вiрою, але потiм охололи, розлiнувалися i стали озиратися на колишнє язичеське життя, Архiпастир з жалем зауважив, що подiбне нерiдко трапляється i з сучасними християнами: «Пригадаймо той час, коли вперше прийшли до вiри – хрестилися, сповiдалися, причащалися з трепетом, молилися з гарячим серцем. Тодi душа була подiбна до ранкової зорi: свiжої, чуйної, готової на все заради Христа. Але минає час – i непомiтно пiдкрадається охолодження. Молитва стає звичкою без почуття, пiст формальнiстю, грiхи, вiд яких ми вiдреклися, починають повертатися пiд виглядом «дрiбниць». Це i є той духовний сон, про який говорить апостол: не смерть душi, але її зацiпенiння, дрiмота, коли серце обтяжується, за словом Євангелiя, «об’їданням i пияцтвом i клопотами житейськими».
Далi Його Високопреосвященство закликав до рiшучих дiй у боротьбi за духовне пильнування, використовуючи для цього «ясний рецепт» апостола: «вiдкладемо дiла темряви i одягнемося у зброю свiтла».
«Замiтте: вiн не каже «постараємося трохи полiпшитися» або «помiркуємо про свої недолiки» – вiн говорить мовою рiшучої дiї, мовою воїна, який скидає з себе лахмiття i береться за зброю. Вiдкласти дiла темряви – значить не просто жалiти про грiх, а справдi зняти його з себе, як знiмають старий одяг, назвати грiх своїм iм’ям на сповiдi, оплакати його i з твердою намiренiстю нiколи до нього не повертатися, – промовив Архiпастир.
Говорячи про важливiсть боротьби з пороками i необхiдностi морального вдосконалення, Владика звернув увагу на прагнення при цьому не до абстрактних iдеалiв, а до здiйснення цiлком конкретних дiй: «Там, де хотiлося впасти в гнiв – вiдповiдати стриманим словом, де тягло до чревоугодження – постом, де жадiбнiсть шепотiла утримати зайве – дати милостиню. Кожному пороку, за порадою апостола Павла, протиставляти вiдповiдну доброчиннiсть, яку треба активно, щоденно, до поту вирощувати в собi: розпусностi – цнотливiсть, невоздержанню – тверезiсть i стриманiсть, запальностi i гнiву – лагiднiсть i терпiння, заздростi i сваркам – мир i доброзичливiсть, любостяженню – задоволення малим i щедрiсть».
Боротьба зi своїми пороками, за словами Його Високопреосвященства, має починатися з ламання старих звичок, вiдмови вiд того, що втiшало самолюбство, а головне – з визнання власної немочi.
«Тут важливо пам’ятати, – сказав вiн, – що ця боротьба важка, i апостол порiвнює християнина з воїном не для красного слова. Воїн, виходячи на битву, не шкодує себе, не обирає легкий шлях i не вiдступає при першiй болi – так i душа, що прагне пробудитися i залишитися пильнуючою, має бути готовою до трудiв, до самовiдречення, до того, щоб перевагти духовну битву над спокоєм i розпуснiстю. Але власними силами душа цiєї битви не витримає – i тут незамiннi церковнi таїнства, що дають їй саме зброю свiтла. Регулярна сповiдь, часте i благоговiйне причастя, уважна молитва, читання Євангелiя, добродiйство – ось той розпорядок духовного життя, який не дає полум’ю вiри згаснути i перетворює разовий порив покаяння в постiйне, активне пильнування душi».
У кiнцi своєї проповiдi Владика побажав своїм духовним дiтям наслiдувати Хрестителя Господнього i жити так, «щоб труба вiчностi не застала сплячими, а знайшла готовими, з палаючим свiтильником вiри в руках».