У червні до митрополита Луки з проханням дати інтерв’ю звернулася журналістка Оксана Щербина (Inform.zp.ua).
Її метою було детально висвітлити актуальну тему переходу церковних громад із УПЦ до іншої конфесії та отримати роз’яснення з ключових питань, які цікавлять вірян та суспільство. Незважаючи на те, що відповіді від інших організацій — ні від ОДА, ні від Запорізької міськради, а навіть із Києва — поки не надійшли, журналістка проявила терпіння та професіоналізм, очікуючи на необхідну інформацію.
У зв’язку з цим Прес-службою Запорізької єпархії УПЦ було прийнято рішення оприлюднити відповіді митрополита Луки, щоб усі зацікавлені могли ознайомитися з його позицією. Такий крок дозволяє читачам побачити суть подій безпосередньо через погляд духовного наставника та підкреслює важливість відкритого діалогу і довіри між Церквою та суспільством.
1. Чи визнає УПЦ (МП) канонічність Томоса про автокефалію Православної церкви України? Чому так або ні?
По-перше, хочу сказати, що Ви використовуєте пропагандистське кліше. Терміну "УПЦ МП" немає в юридичних документах в Україні. Є Українська Православна Церква – ми саме так і називаємося.
Вже сам спосіб формулювання питання може вказувати на те, що Ваші запитання спрямовані на пропаганду. Тому головне питання — Ви дійсно хочете оперувати достовірною інформацією чи просто брати участь у розповсюдженні штампів?
Томос (для розуміння, по-нашому – грамота), це красиво оформлений експонат, але він не має канонічної цінності був наданий у 2019 році об’єднанню двох структур: УАПЦ (колишня «Автокефальна церква»), УПЦ КП (колишній «Київський патріархат»), які до того моменту не визнавались жодною з Помісних Православних Церков, включно з Константинополем. Їхні ієрархи не мали священства з погляду канонічного права, тобто їхні ієрархи не були у священному сані, всі Таїнства та обряди, які там відбувалися, вся Повнота Церкви (увесь Православний світ) вважала недійсними. УПЦ вважає, що незаконно висвячені особи та їх священнодійства не можуть стати канонічними через зовнішнє рішення. Простими словами: це як вручити диплом лікаря людині, яка не має медичної освіти — диплом буде, але він не зробить з неї справжнього лікаря, а всі його заходи і призначення не принесуть зцілення хворому. Або інший приклад з мого особистого життя: якось я зайшов до магазину купити конячку хрещенику. Запитую: чи є конячка? — Є, відповідають, і приносять. Дивлюся — довгі вуха, хвостик із пензликом. Кажу: яка ж це конячка? Це віслюк. Продавець показує етикетку: «кінь». Але від того, що написано «кінь», віслюк конем не став.
Назва – не визначає суть. Є церковні правила, і згідно з цими правилами з недоброякісної суміші не може вийти нічого доброго. Тому що вона не несе нічого доброго.
Ідея автокефалії лунала в УПЦ на різних етапах її розвитку, але завжди вона супроводжувалася трьома умовами. Перша – за автокефалію повинна виступити переважна більшість Церкви. Друга – автокефалія повинна здобуватись виключно канонічним шляхом. Третя – автокефалія не повинна викликати розколу в Церкві. Це абсолютно природні аспекти, оскільки будь-яка істотна зміна церковного статусу не може бути спричинена штучно, мати мінімальну підтримку і призводити до розділення. Як відомо, «усяке царство, що розділилося в собі, спустошиться,і всяке місто чи дім, що розділився у собі, не встоїть» (Мф. 12,25).
Якщо ж говорити про врегулювання проблеми церковного розколу в Україні, то вона має ґрунтуватися на таких принципових моментах, як канони, покаяння, єднання, відмова від насильства, молитва і діалог. Не можна будувати будь-яку єдину Церкву на ворожнечі та конфлікті, не можна лікувати розкол ще більшим розколом. Автокефалія завжди є результатом загальноцерковного консенсусу, а не політичного рішення зверху. Якщо в сім’ї сварка — нове свідоцтво про шлюб не зробить її щасливою. Спочатку треба примиритися.
Також необхідно розуміти, що питання визнання структури під назвою «ПЦУ» — не лише внутрішньоукраїнське. Частина Православного світу визнала «ПЦУ», але цього недостатньо. Я наголошую, що це лише дуже мала частина: чотири з шістнадцяти, і всі вони тісно афілійовані з Константинопольським патріархатом та під впливом американських держустанов, підтвердження чого можемо знайти в повідомленнях американських ЗМІ. Більшість Помісних Церков досі не визнають «ПЦУ», а деякі прямо вважають її створення помилкою або навіть розколом. Для нас це свідчення того, що рішення не було соборним, а радше політичним і поспішним. Для УПЦ це підтвердження того, що Томос викликав не єдність, а новий розкол — і тому УПЦ не може його прийняти як "рішення вселенської Церкви".
УПЦ не визнає Томос не тому, що проти України, а тому що вважає цей шлях неканонічним, за змістом і способом надання, і таким, що роз’єднує. Ми віримо, що єдність Церкви можлива — але не через тиск і конфлікти, а через покаяння, діалог і любов.
2. Скільки на сьогодні, станом на 17 червня 2025 року, діє храмів УПЦ (МП) на підконтрольній Україні території Запорізької області, зокрема в місті Запоріжжі? Скільки з них вже перейшли до ПЦУ? І скільки священнослужителів змінили юрисдикцію?
Це інформація для внутрішнього використання, але можу сказати, що понад півсотні. Більше половини парафій єпархії знаходяться на непідконтрольній території.
За весь час існування структури, яку підтримує влада, я маю на увазі штучно створену структуру під назвою "ПЦУ", з нашої Церкви пішли всього два священики. Це сталося ще до повномасштабної війни.
3. Що ви можете сказати про тих священнослужителів, які самостійно прийняли рішення перейти до ПЦУ?
Перший не мав парафії, настільки «любив» Україну, що втік з країни. А за другим не пішла парафія. Лише кілька наближених людей, пальців однієї руки вистачить, щоб їх порахувати. В даний час цей священик займається якимись духовними практиками, що навіть представники структури, до якої він перейшов, зараз відхрещуються від нього. Під час свого служіння в нашій єпархії, та й після, вони не могли навести канонічного та богословського обґрунтування своїх рішень, крім політичних, пропагандистських та наклепницьких висловлювань.
Ми не маємо права судити їхні серця. Лише Бог знає, що стало останньою краплею у їхньому виборі — політичні погляди, тиск, страх, або спотворене сприйняття церковної ситуації.
Разом з тим, Церква — це не лише організація, а й Таїнство єдності, тому самостійні переходи, без соборного рішення, завжди несуть у собі біль і загрозу поділу. У простих людей це називається зрадою. І ми молимося, щоби й ті, хто залишився, і ті, хто пішов — не втратили головного: Христа і любові між собою. Ми не можемо схвалювати хаотичних або політизованих рішень. Наше завдання — молитися, не зневажати, а сподіватися, що Господь усіх приведе до єдності в Істині.
4. Які основні перепони сьогодні заважають релігійним громадам у Запоріжжі перейти з УПЦ (МП) до ПЦУ? Чи розглядаєте можливість переходу в майбутньому?
По-перше, я хотів би запитати: Ви пішли б до лепрозорію, де знаходяться люди, хворі на проказу? Чи в осередок чуми – без протичумного костюма? Думаю, ніхто цього не забажає. Це не те саме, що поміняти місце роботи. Тому ніхто й не прагне зробити такий перехід.
Щодо юридичних, фінансових перепон — їх немає. Кожна парафія — це самостійна юридична одиниця, яка вирішує питання парафіяльного життя сама. Але ми бачимо, що відбувається по Україні тиск, силові захоплення, які подають, як «добровільні» переходи. Їздять так звані «чергові парафіяни», одні й ті самі люди, які навіть не знають елементарних православних молитов. Це перекоти-поле, що переїжджає з місця на місце, але до громад УПЦ жодного стосунку не мають, голосують за нібито перехід конкретної громади, після чого відбувається силове захоплення храму, який потім стоїть порожній. Часто замість гастролерів, на так звані «збори» громад місцева влада заганяє бюджетників, деякі з них взагалі іншого віросповідання. Після таких фейкових зборів також відбувається силове захоплення.
І ще питання: ви можете зрадити свою матір? Якою б вона не була, на які б захворюваннями вона не страждала? Ось і перехід: це зрада. А як ставляться до зрадників? Подивіться, що відбувається всередині цієї структури — вони сваряться між собою. Це свідчить про небожественний початок у цій структурі, про відсутність там благодаті Святого Духа, оскільки біси не здатні на добро, жити у спокої. Тільки паскудити, настільки, що паскудять навіть самі собі.
Проте є канонічні та моральні перешкоди. Віряни розуміють, що перехід в новостворену структуру — це розрив з канонічністю. Це – зрада. Для них УПЦ — це Церква-Матір, в якій вони хрестилися, сповідалися, виростили дітей. Їм боляче залишати те, де є Бог і благодать. Важлива обставина – не всі приймають «ПЦУ» як канонічну, тому віруючі розуміють, що перехід означатиме вихід із загального православного простору. Це серйозне питання для духовно свідомих людей. А сам перехід до «ПЦУ» часто супроводжується політичним тиском, конфліктами, судовими справами. Люди не хочуть, щоб їхній храм став полем бою.
Питання про можливість переходу повинне розглядатися на канонічному ґрунті, а не на політичних та емоційних бажаннях декого.
5. Чи відчували ви будь-який тиск щодо необхідності переходу до ПЦУ? Якщо так — коли це було, і з чийого боку?
Так, відчуваємо і зараз. Згадайте, як у 2018 році проводився так званий «об'єднавчий» собор, коли представники Служби безпеки «рекомендували» єпископам УПЦ взяти у ньому участь. Наполегливо просили прийняти відповідне запрошення та прибути на «собор». Це – по-перше.
Зараз, будь ласка: ухвалено закон, нібито спрямований на захист конституційного ладу, але насправді проти УПЦ. І депутати, які голосували за нього, цього не приховують, так його і називають – закон про заборону УПЦ. Незважаючи на те, що УПЦ не визнана судом як частина «держави-агресора». Колективне покарання (тисячі священників і мільйони вірян) суперечить принципам правової держави. Цей закон порушує Конституцію України і міжнародні норми свободи совісті. Не можна заборонити релігійну організацію, можна тільки притягнути до відповідальності окремих її адептів. Якщо, звісно, вони реально завинили перед законом.
Наступний момент. Уряд України не включив духовенство УПЦ до переліку керівників критично важливих сфер, які мають право на бронювання від мобілізації. При цьому «ПЦУ», РКЦ, греко-католики, протестантські спільноти, кришнаїти та буддисти таку можливість мають. Вони критично важливі, а ми – ні. Духовенство УПЦ автоматично виключено з механізму захисту свого служіння, навіть у мирних парафіях. Це створює штучну нерівність між релігійними організаціями, хоча всі вони діють на підставі одного Закону про свободу совісті. Така ситуація підсилює відчуття дискримінації серед вірян і підточує єдність нашого суспільства.
У списку немає жодного нашого священика із Запорізької єпархії, якому б надали бронювання. А в перші ж дні війни до кого звернулися? Я, чи священники, не побігли до Австрії, як деякі люди в рясах та депутати. Наші священики поїхали до Маріуполя. Зараз наші приходи допомагають нужденним, збирають свої крихти на цю допомогу. Так, фактично за 2024 рік було лише нагодовано тих, хто потребує, більш ніж п'ятдесят тисяч людей, а це понад п'ять мільйонів гривень. А ті, хто повинен цим займатися за обов'язком своєї служби, підозрюються у казнокрадстві, але вони завзято виступають за заборону УПЦ, піддають обструкції діяльність наших парафій. Їх бронюють, а ми не потребуємо бронювання?
Церква не відмовляється від служіння народу в умовах війни. УПЦ благословляє допомогу людям, капеланство, молитву і соціальне служіння. Але примусова мобілізація священників без урахування пастирської місії — це порушення права вірян на духовну опіку. Місце священника перед Престолом у Вівтарі, з стражденними та нужденними або біля вмираючого, а не зі зброєю в окопі.
Заборона Церкви і виключення священників з бронювання — це не шлях держави до миру, а до конфлікту всередині суспільства. УПЦ, як і будь-яка інша релігійна або світська структура, може бути предметом критики — але не репресій. Закон має бути справедливим. А Церква — вільною. Церкву не закривають — до Церкви ведуть. І тільки любов переконує більше, ніж закон.
Дивно, але ті, хто здійснюють антицерковну політику, не розуміють простої речі - спроби державного тиску на УПЦ не стимулюють, а гальмують об'єднання православних. Коли переходи вимушені – під загрозою заборони чи мобілізації, у громадах виникає страх і опір. Люди не хочуть бути інструментом політичного рішення або примусового вибору — вони хочуть усвідомленого рішення. Державний тиск часто сприймається прихожанами як несправедливість та дискримінація. У результаті люди стають на бік свого духовенства, бо бояться втратити храм, священика, традиції. Так звані переходи відбуваються в атмосфері державної кампанії проти УПЦ. А «ПЦУ» своєю поведінкою свідчить, що вони не духовна спільнота, а інструмент владної машини.
Ще приклад. Є храми, які розташовані в пристосованих приміщеннях, і надані нам в оренду. У деяких із них термін оренди закінчується і власник не продовжує договір. Приміщення стоїть порожнє, приходить у непридатність, але ніяк не використовується. А громада відправляє богослужіння в іншому зовсім непристосованому незручному приміщенні. Деякі орендодавці просто викликали священика і сказали, щоб вони звільнили приміщення, що орендують.
6. На вашу думку, чи пов’язані між собою віра та патріотизм?
А що ви маєте на увазі під «вірою» та «патріотизмом»? Про яку віру Ви кажете? Хтось вірить у макаронного монстра, в НЛО, у привиди, реінкарнацію тощо. Це також віра.
А патріотизм? Той, під гаслами якого українці б'ють українців? Чи захоплюють храми? Нахабно забирають майно? Це патріотизм? Патріотизм - це любити свою Батьківщину. А Батьківщина — це не лише територія, а й люди, які на ній мешкають. Необхідно ставитися до всіх як до людей, а не ділити на сорти. Як це роблять зараз ті, хто називають себе «патріотами».
А коли людей обзивають, принижують, перетворюють на «звірів» — це приклад пропаганди Геббельса. Ось і суть всього цього - хибної віри і не менш брехливого патріотизму.
У березні 2022 року священики нашої єпархії поїхали рятувати людей до Маріуполя, а громадянин Думенко раптом опинився у Греції, а деякі народні депутати, які зараз «зі штанів вистрибують», щоб заборонити УПЦ, опинилися у Відні чи інших містах Європи та світу. Хто з наведених прикладів вірить у Бога, хто з них патріот?
Так, віра в Бога та патріотизм пов'язані, але не тотожні. Віра вчить любові до Бога та ближнього, а патріотизм – любові до Батьківщини. Справжній християнський патріотизм — це не агресія та не ідолопоклонство нації, а служіння народу в істині, мирі та справедливості. Святитель Микола Сербський говорив: «Любов до Батьківщини — один із проявів любові до Бога, якщо Батьківщина прагне до Бога».
7. Чи здатна єдина українська церква об’єднати всіх вірян незалежно від регіону чи історії конфесійної приналежності?
Про яку єдину українську Церкву ви говорите? Із ким бути єдиними? Тут навіть розуміння питання нема.
Кліпове мислення, наслухалися гасел, кидаємося словами – а що таке об’єднання Церков не розуміємо, нажаль. Говорите про об'єднання? Об'єднання можливе лише через Христа. Христос говорив про любов. Наведіть хоч один приклад в Євангелії, де Христос захоплював синагоги з ломами або зі зброєю? Де Він казав бити людей? На підставі чого об'єднуватись? Божественне має бути вищим за людське. А коли за слова Євангелія судять, коли за правду нищать, це ненормально. Для того, щоб виростити пшеницю потрібно обробити ґрунт. Без цього хліба не буде. Так і для об'єднання треба спочатку щось зробити. Все можливе Богу.
Об’єднання — це святий ідеал, до якого закликає Христос, якого має прагнути кожен християнин. Але важливо розуміти, що справжня єдність — це не лише формальне злиття чи спільна назва, а єдність у вірі, любові і покаянні.
Століттями українські віряни жили в різних історичних і культурних умовах, що сформувало різні традиції і церковні спільноти. Тож зближення потребує часу, терпіння і взаємного прощення.
Єдина Православна Церква можлива, якщо всі будуть готові: ставити Христа вище своїх амбіцій і упереджень, будуть відкриті до діалогу на фундаменті канонів, вчення та історії Церкви, і любові, а не політичної доцільності, розуміти, що істинна єдність — це не одноманітність, а гармонія у різноманітті, ми різні за формою, традиціями, але маємо бути єдині у Христі.
Сьогодні політичні та соціальні обставини ускладнюють цей процес, але віра і любов завжди сильніші за розділення. Єдність Церкви — це ціль і покликання, але шлях до неї довгий і потребує об’єднання сердець, а не лише структур.
В цьому сенсі виникає питання: а в умовах війни, коли все політизоване — чи взагалі можливий діалог? На мою думку, це складно, але можливо. Христос не дав нам заповідь про політичну перемогу — Він дав заповідь про любов і про правду. Ми не відкидаємо нікого. Але віримо, що єдність Церкви має бути духовною, а не адміністративною. І тільки така єдність буде живою і спасительною.
Хочу ще раз підкреслити віруючим, які не знають, кому вірити – тримайтеся Христа. Не будьте ворожими до тих, хто думає інакше. Але й не спішіть кидати свою віру заради моди чи політики. Церква — це не партія і не гаджет або телевізор. Це — Тіло Христове. І якщо ми хочемо бути в Його Тілі, то мусимо залишатися в Істині, навіть коли вона важка.
8. Що ви можете сказати про священнослужителів, які залишились на тимчасово окупованих територіях Запорізької області? Чи порушують вони церковний устав, залишаючись там підпорядковуючись російській церкві?
А що можуть сказати представники інших конфесій про своїх священиків, які там залишились? Що порушують вони? Як їм бути? Чому ніхто не питає про структури певних релігійних організацій, зареєстрованих в Криму, у Підмосков'ї? Їхні керівники мають паспорти інших держав — і ви не ставите їм ці питання? А все це всупереч законам України та їхньому Томосу.
Що робити священикові – кинути свою паству напризволяще? Як це зробили деякі представники інших конфесій? Наші священики залишилися зі своєю паствою і несуть її тягар. А хтось втік і зараз таврує інших. Чому? Тому що хоче приховати свої боягузтво та малодушність. Це підло.
Реальність війни - складна, і до неї не можна підходити тільки з буквою закону, забуваючи про дух християнської любові і пастирської відповідальності. Так, ситуація зі священиками, що залишилися на непідконтрольних територіях, дуже непроста. Він пастир, і передусім відповідає перед Богом за свою паству. Багато хто залишився не зі страху, а по совісті, тому що не могли кинути своїх людей, поїхати і залишити парафіян без Літургії, без Хрещення, без останнього напуття. Святитель Тихін (Бєлавін) говорив у роки революції: «Якщо немає можливості зберегти церковний порядок, зберігай хоча б любов. Бог простить порушення канону заради любові». Так само й зараз: ніхто не має права судити тих, хто залишився заради служіння людям, якщо вони не проповідують зло, а продовжують творити молитву, хрестять дітей, втішають старих і ховають загиблих. Церква – не суд, а Лікарня. І Господь судить не за формами, а за серцем. Потрібно молитися за цих священиків, підтримувати їх і пам'ятати, що після закінчення війни відбудеться церковне відновлення та єдність. Бо навіть зараз вони на Богослужіннях проголошують Запорізького архієрея як правлячого. Головне, щоб вони залишалися вірними Христу і своїй совісті.
9. Чи служили панахиду за військовослужбовцями в УПЦ МП в Запоріжжі?
Я скажу більше. З 2014 року ніхто з представників релігійних організацій не їздив на цвинтар, де почали ховати воїнів, які загинули в АТО — доти, доки ми самі не почали це робити, щоб служити панахиди. Бо це по-християнськи.
У нас всі треби для військовослужбовців, у тому числі панахиди, здійснюються безкоштовно. Військовослужбовці та родичі постійно заходять, просять помолитися за них, за своїх товаришів по службі. Але є лише одна умова – людина має бути хрещеною у канонічній Православній Церкві. Якщо людина хрещена в іншій конфесії, то охочий помолиться за неї може це зробити в приватному порядку. Відразу може виникнути питання-обурення: чому так? З цього приводу наведу приклад. Ви зайшли до банку і чи ви можете отримати там гроші, якщо не є клієнтом банку? А чому від нас вимагають порушувати канони?
Ми молилися, продовжуємо молитися і молитимемося. А це питання — ніщо інше, як чергове кліше. Навіщо це робити? Навіщо знову, свідомо чи несвідомо, робити з частини українців ворогів? Це не патріотизм, а навпаки – завдання шкоди Батьківщині. Адже, як я вже казав раніше, «усяке царство, що розділилося в собі, спустошиться, і всяке місто чи дім, що розділився у собі, не встоїть» (Мф. 12,25).