За словами Його Високопреосвященства, збентеження, здивування, жах, радiсть i розгубленiсть – це тi емоцiйнi стани, якi заважають навiть глибоко вiруючiй людинi повною мiрою вiдчути себе близькою до Бога.
«Так буває, – сказав вiн, – що навiть укорiнена вiра не дає повного iмунiтету вiд збентеження – вона здатна знайти шпарину навiть у наймiцнiшому серцi. Що ж бентежить сучасну людину? Насамперед – страх перед тим, чого вона до кiнця не розумiє. Апостоли прийняли живого Христа за привид, тому що реальнiсть перевершила їхнi звичнi уявлення. Так i ми нерiдко лякаємося не самого життя, а своїх хибних думок про нього: про Бога, про майбутнє, про власну долю. Тривога виникає не стiльки вiд обставин, скiльки вiд того, як ми їх тлумачимо».
Надмiрно емоцiйне тлумачення життєвих ситуацiй, як зауважив Архiпастир, стає приводом для хибних думок про Христа.
«Щоб вiруюча людина не була збентежена i не думала хибно про Христа, – пiдкреслив Владико, – необхiдно завжди пам'ятати, що Вiн смиряє i просвiщає нас, а ми iнодi сприймаємо Його присутнiсть як джерело небезпеки, замiсть того щоб побачити в Ньому джерело миру. Страх смертi, самотностi, нерозумiння, невизначеностi викликає хибнi думки i почуття щодо життя та Бога, якi не мають нiчого спiльного з реальною духовною дiйснiстю».
«Христос, – продовжив Архiпастир, – будучи Богом, знає всi нашi думки i занепокоєння. Усi нашi збентеження вiдомi Йому ранiше, нiж ми самi встигаємо їх усвiдомити. Вiн не засуджує нас за тривогу, але, як i апостолiв, докоряє за невiр'я – тобто за те, що ми забуваємо: Вiн поруч, Вiн бачить, Вiн тримає нитку нашого життя у Своїх простромлених руках. А щоб збентеження не могло заволодiти нашим серцем, необхiдно доторкнутися до справжностi — до ран, до тiла, до живої присутностi. І Церква сьогоднi дає нам можливiсть такого «дотику» – через Таїнства, через Євхаристiю, через живу присутнiсть Христа в громадi вiрних. Збентеження вiдступає не тодi, коли ми знаходимо логiчне пояснення всiм тривожним питанням, а коли ми вступаємо в живе спiлкування iз Христом – у молитвi, у таїнствах, у справах любовi».
Розповiдаючи про апостолiв Петра i Павла, як про людей, якi пiзнали немiч i занепокоєння власного серця, але стали першоверховними стовпами вiри, Його Високопреосвященство побажав вчитися на їхньому прикладi, щоб не залежати вiд свого емоцiйного стану.
«Приклад апостолiв, – сказав на завершення Владико, – вчить, що збентеження саме по собi не є грiхом i не є поразкою. Грiх – дозволити збентеженню витiснити пам'ять про Христа, Який знає наше серце i Сам приходить, щоб сказати: «мир вам».
Дорогi мої, будьмо ж, подiбно до апостолiв, не втiкати вiд Господа в годину тривоги, а звертатися до Нього, дозволяючи Йому доторкнутися до наших ран i зцiлити нашi сумнiви».