«Щоб Божа благодать могла цiлком розкритися в людинi та принести добрi плоди в її життi, — сказав Владика, — вона повинна завжди вiдгукуватися на її дiю. Іншими словами, благодать вимагає нашого внутрiшнього вiдгуку. Можна бути охрещеним, миропомазаним, сповiдатися, причащатися, i при цьому залишатися порожнiм.
Благодать — це дар, що вимагає вiдповiдi. Коли людина приймає її марно, коли серце залишається закритим, коли вiра стає просто звичною i не горить тим вогнем, що зiгрiває, направляє i дає силу, коли, отримавши силу Божу, вiн не живе по нiй, не бореться зi своїм грiхом, не прощає своїх ворогiв, не шукає волi Божої, а живе по своєму тiлу, по своєму страху, по своїй злостi та вигодi, благодать, отримана ним, стає даремною.
Сьогоднi ми згадуємо святих преподобномучениць Єлизавету Федорiвну та iнокиню Варвару, чиї життя стали яскравими прикладами живої вiри, служiння та стiйкостi у важкi часи. Пам'ять цих святих — не лише данина поваги, а й нагадування про те, що Божа благодать — це не просто слова або обряд, а жива участь Бога в нашому життi, яка вимагає нашої вiдповiдної участi.
Недарма апостол Павло звертається до своїх учнiв з такими словами: «Брати, благаю вас, щоб благодать Божа не марно була прийнята вами». Вiн не наполягає i не наказує, а благає, тому що знає, що благодать, отримана в хрещеннi та таїнствах, може залишитися порожньою, якщо ми до неї не прагнемо.
Але що означає прийняти благодать? Це не магiчний амулет, не захист за замовчуванням. Благодать — це сила, яка дається для боротьби з власним грiхом, для подолання часу та випробувань. Без неї ми не здатнi перемогти свої слабкостi, передати любов i милосердя оточуючим. Людина, яка приймає благодать, повинна вiдповiсти на неї своєю внутрiшньою дiяльнiстю: боротися з грiхом, прощати ворогiв, шукати волю Божу. Інакше благодать стає марною, оскiльки душа такої людини стає, як дiрява каструля, з якої витiкає вода, — вона просто зникає, якщо ми її нехтуємо».
За переконанням Владики, сьогоднi, коли Господь особливо наполегливо стукає в нашi серця, кожен християнин повинен їх Йому вiдкрити, а не вiдмовлятись пiд рiзними приводами: «Якщо людина вiдмовляється вiд сповiдi, вiд причастя, пояснюючи все це тим, що у неї немає часу або вона не готова, то тим самим вона вiдганяє вiд себе Святого Духа, а значить, залишається зi своїми грiхами, гнiвом, страхами, байдужiстю i духовною лiнню. Тодi благодать, яка дана їй для духовного життя, зникає, i серце залишається порожнiм, як дiрявий посуд, не здатний вмiстити Божу силу. Святi отцi вчать, що благодать — це не для здоров'я або добробуту, а передовсiм для боротьби зi злом всерединi нас.
Згадуючи мучениць Єлизавету та Варвару, розумiємо, що навiть у найстрашнiших обставинах — у засланнi, в'язницi, шахтi — благодать не зникає. Саме вона давала їм сили не зламатися, не зрадити Христа, а стiйко переносити страждання. Їхнiй приклад показує, що благодать — це джерело сили, яке допомагає залишатися вiрним навiть у найважчих умовах.
Сьогоднi наша земля, подiбно до тих темних шахт, сповнена випробовувань, гонiнь, скорбот. Але якщо в нас є Христос, навiть у найглибшiй темрявi, ми можемо знайти свiтло i надiю. Багато священикiв правлять богослужiння пiд вiдкритим небом, у пiдвалах, у важкодоступних мiсцях, бо для них важлива вiра, а не мiсце. Молитовнi старенькi, якi моляться в важких умовах, — це живi посудини благодатi, якi бережуть вогонь вiри. Незважаючи на гонiння та труднощi, вони продовжують молитися, прощати, терпiти — саме цi люди показують, що благодать не зникає, а горить у їхнiх серцях, даючи сили та надiю».
Запорiзький Архiпастир нагадав про те, що благодать, яку отримує православний християнин, — це не лише особисте благо, а й сила для захисту Церкви, для боротьби зi злом: «Настав час, коли кожен з нас повинен задуматися: що я зробив з тiєю благодаттю, яку отримав? Вона стала живою силою чи залишилася красивими словами?
Час випробувань, скорботи i тривог — не час опускати руки, а навпаки, змiцнюватися у вiрi. У нашiй Церквi вiдбуваються випробування, люди позбавленi храмiв, їх женуть, знаходяться навiть тi, хто виправдовує цi гонiння. Але в цьому — перевiрка iстинної вiри. Важливо пам'ятати: благодать — це не лише для особистого духовного життя, вона покликана змiцнювати i наш народ, i нашу Церкву. Приклад преподобномучениць Єлизавети та Варвари показує, що навiть у найжахливiших стражданнях — у засланнi, у в'язницi, у шахтi — благодать дає силу i стiйкiсть. Їхнє життя — доказ того, що благодать — це джерело життя, яке не зникає, а залишається з вiруючими, навiть коли здається, що все втрачено.
Сьогоднi ми повиннi поставити собi запитання: де нашi плоди благодатi? Де милосердя, прощення, вiра, наше крестоношення? Справжнє випробування — це не лише зовнiшнi труднощi, але i внутрiшнiй духовний рiст. Час мужностi i стiйкостi вимагає вiд нас бути не просто православними за звичкою, а живими носiями вiри. Ми повиннi тримати в серцi образ Христа, щоб навiть у важких умовах зберiгати свiтло i тепло Божої любовi.
Не допустимо, щоб посудина Божої благодатi, котрого кожен з нас прагне бути, виявилася раптом дiрявою. Нехай приклад святої княгинi Єлизавети, котра з багатого дворянського життя перейшла до служiння бiдним i потребуючим, надихає нас. Її страждання, заслання, мученицька смерть — все це свiдчення того, що благодать, отримана в таїнствах, дає сили не лише жити, але й вмирати з вiрою в серцi. У нашому життi повинно бути те ж саме: навiть у найважчих обставинах ми можемо залишатися живими посудинами Божої благодатi.
Сьогоднi, коли ми стикаємося з гонiннями, розрухою i зрадництвами, важлива наша внутрiшня стiйкiсть. Не загаснути, як свiчка, задувана вiтром, — це завдання кожного вiруючого. Не озлобитися, не зрадити Христа — ось що важливо. Благодать, яку ми отримуємо, — це не лише особисте благо, а й сила для захисту Церкви, для боротьби зi злом.
Бажаю всiм нам пам'ятати про те, що благодать — це дар Божий, який потрiбно берегти i примножувати. Нехай вона стане нашим натхненням, силою i свiтлом навiть у найтемнiшi часи. Нехай приклад преподобномучениць Єлизавети i Варвари змiцнює нас i допомагає не боятися житейських хвиль, не загаснути в вогнi випробувань. Нехай благодать завжди буде з нами, щоб ми могли йти шляхом вiри, несучи в своїх серцях любов, милосердя i надiю на перемогу Божу. Будемо ж не судини дiрявi i безплiднi, а станемо живими носiями благодатi, яка дає сили та життя. Нехай Господь змiцнить кожного з нас i дасть сили жити по Його волi, щоб благодать не зникла, а розцвiла в наших серцях, незважаючи нi на що».