Звертаючись цього дня зi словами архiпастирського настановлення, Його Високопреосвященство нагадало про те, що «слава Отця Небесного вiдкривається не тодi, коли ми просто вимовляємо правильнi слова про Христа, а тодi, коли наше життя стає живим пiдтвердженням цих слiв».
«У двадцять першому столiттi, – сказав Владика, – вiрити у славу Божу i жити у славу, означає передусiм припинити роздiляти те, що кажемо, i те, чим живемо. Сучасна людина звикла до роздвоєностi: одна особистiсть – для храму i святкових слiв, iнша – для буднiв, роботи, соцмереж, сiм'ї. Але Христос не приймає часткового сповiдання. Потрiбно зробити вiру не оздобленням життя, а її основою, з якої виростають конкретнi вчинки – чеснiсть у справах, милосердя до ближнього, вiрнiсть даному слову, цнотливiсть думки i почуття».
«Щоб життя християнина ставало живим пiдтвердженням його слiв про Христа, – продовжив Архiпастир, – необхiдно свiдчити про iстину, але з любов'ю i терпiнням, пам'ятаючи, що i самi далеко не досконалi. Лицемiрство ближнього не є пiдставою для зверхностi, а причиною для бiльш старанної молитви за нього i за себе. Сповiдання Христа без вiдповiдного життя, як вчить святитель Іоан Златоуст, – даремна справа, iстинна вiра вимагає живого пiдтвердження дiлами».
Потiм Владика вказав на необхiднiсть виховання чесноти смирення, яка допомагає християнину не звеличуватися, не заздрити i не пишатися, а також «переносити приниження, докiр, несправедливiсть не зламатися, не озлобитися, не почати мстити».
«Не той високий, хто шукає почестi, – сказав вiн, – а той, хто, подiбно до Богородицi, апостолу Павлу, добровiльно зменшив себе – i став другом Христовим. Сатана звеличився – i впав нижче всiх. Христос смирив Себе – i пiднесений вище всякого iменi. Такий духовний закон: шлях вниз, пройдений заради Бога, обертається справжнiм пiднесенням. В очах сучасного свiту бути «високим» це – успiх, вiдомiсть, вплив, багатство, зовнiшнiй блиск. Церква ж сьогоднi на прикладi Богородицi знову нагадує нам про смирення i те, що iстинна цiннiсть людини – у духовних дарах, у тому, що даровано йому згори: Богопiзнання, совiсть, здатнiсть до любовi i чесноти, а не у земних досягненнях».
Вiдмова вiд духовних дарiв на користь дарiв земних, за словами Архiпастиря, штовхає людину в безодню, змушуючи шукати спосiб пiднестися «не через явний успiх, а через таємну капость, приниження або образу ближнього – нишком, за спиною, чужими руками»
«Таким людям здається, – пiдкреслив вiн, – що, завдавши удару iншому, вони пiднялися самi, що їхня влада над чужою болем i є певне досягнення. Але це – обман гордостi в найчистiшiй формi, той самий шлях, яким падав сатана: чим бiльше вiн звеличувався i шкодив iншим, тим нижче опускався, доки не став, за словами Златоуста, зневаженим усiма i самим вiдкинутим Богом. Заподiяне нишком зло не пiдвищує людину нi на п'ядь – воно лише глибше ховає його власну немiч i духовну бiднiсть вiд власних же очей. Справжня висота не потребує чужого приниження; навпаки, вона пiзнається саме за тим, що не шукає для себе пiднесення за чужий рахунок».
Нагадавши про те, що «справжня велич – не в «лайках», посадах, капiталах i вже тим бiльше не в таємнiй злорадностi над iншою людиною», Його Високопреосвященство закликав вчитися у Пресвятої Богородицi щирої, тихої i дiєвої любовi.
«Пресвята Богородиця нiколи не шукала слави для Себе, – сказав на завершення Владика, – Вона вся була звернена до Свого Сина, дiлячи Його приниження i Його славу. Саме тому Її шанує всесвiт. Її життя – найпереконливiше свiдчення того, що шлях до серця ближнього лежить через терпiння, лагiдне слово, справи милосердя i, звичайно, через молитву – бо не ми звертаємо серця, а благодать Божа».