Привiвши слова апостола Павла з Послання до Римлян: «Кожен з нас повинен догоджати ближньому, на благо, для повчання», Владика закликав не плутати iстинне служiння ближньому з слiпою пiдкорою його бажанням i потуранням його слабкостям.
«Догоджати ближньому, – сказав вiн, – це не означає пiдлаштовуватися пiд кожне його бажання. Не випадково апостол обмежує змiст сказаного двома умовами: «на благо» i «для повчання». Блаженний Феодорит прямо попереджає: догоджати можна й на шкоду – i собi, i ближньому, i додає: роби те, що угодно ближньому, але лише на благо. Тобто догоджання саме по собi – нейтральне, воно стає чеснотою або грiхом залежно вiд того, до чого веде. Внутрiшньо ми догоджаємо Боговi вiрою i вiдданiстю Йому, а зовнi – майже все наше життя протiкає у дотиканнi з ближнiми. І тут вирiшується головне: шукаємо ми свого, чи блага iншої людини».
Говорячи про iстинне догоджання, Його Високопреосвященство вказав на його головний критерiй – воно завжди базується на любовi та сприяє духовному зростанню.
Догоджання ближньому, зауважив Архiпастир, лише тодi стає невiд'ємною частиною християнського життя, якщо служить любовi, а не людинi догоджуючи.
«Щоб не впасти в крайнiсть потурання людинi у всьому, – проголосив Його Високопреосвященство – необхiдно дотримуватися правила, яке дає Пелагiй: догоджати собi – означає шукати власної вигоди i творити свою волю. Догоджати ближньому на благо – означає шукати користi для нього, навiть якщо це незручно нам самим. Якщо ближнiй просить нас зробити щось грiховне – збрехати, допомогти в злi, потурання вади, – догоджати в цьому не можна. Це вже не служiння, а спiвучасть у грiху».
Розкриваючи змiст другого умови апостола – «для повчання», Владика нагадав висловлювання святителя Іоанна Златоуста, який попереджає, що навiть добра справа, зроблена невчасно, може обернутися не в спорудження, а в руйнування.
«Правда, сказана без любовi i не вчасно, – сказав Митрополит, – не повчає, а руйнує. Так само i з вказiвкою на недолiки ближнього: якщо воно продиктоване любов'ю, терпiнням i турботою про його спасiння – це на благо. Якщо ж воно продиктоване бажанням возвеличитися, показати свою правоту, принизити – то, нехай воно хоча б тричi справедливе по сутi, воно не повчає, а руйнує. Ближньому потрiбно допомагати, але не так, щоб допомога перетворювалася з «домобудiвництва» в «домоломання». Якщо допомога не виховує, якщо вона дозволяє людинi роками сидiти на чужiй шиї замiсть того, щоб працювати i зростати, – така допомога не повчає, а розкладає».
«Щоб розрiзнити, де благо, а де нi, – сказав у завершення Владика, – Господь дав нам вiрний знак: «По плодах їх впiзнаєте їх». Потрiбно тверезо дивитися на плiд своїх вчинкiв: чи стає людина вiд цього краще, мiцнiше, ближче до Бога – або слабкiше i далi вiд Нього».