За переказами, початок Почаївської обителi вiдноситься до XIII столiття. Пiсля нашестя монголо-татар ченцi Києво-Печерської лаври шукали усамiтнене мiсце для молитви i поселилися на Почаївськiй горi. Тут одному з ченцiв та мiсцевим пастухам явилася Божа Матiр у вогняному стовпi.
Пiсля її явлення на каменi залишився вiдбиток стопи, який наповнився водою. Це джерело iснує досi i вважається цiлющим.
Перша письмова згадка про монастир датується 1527 роком.
Особливий розвиток монастир отримав у XVI–XVII столiттях. Велику роль вiдiграв преподобний Йов Почаївський, який став iгуменом обителi. Вiн ввiв суворий монаший статут, змiцнив духовне життя i сприяв розвитку монастиря як центру православ'я.
У рiзнi перiоди монастир переходив пiд вплив рiзних конфесiй, включаючи унiатiв, проте згодом був повернутий православнiй церквi.
У 1833 роцi монастирю був присвоєний статус лаври — вищий ступiнь монастирського значення.
Почаївська iкона Божої Матерi
Одна з найшанованiших святинь. Вважається чудотворною i вiдома численними випадками зцiлень i допомоги вiрянам.
Вiдбиток стопи Богородицi. Камiнь з вiдбитком стопи, залишений пiсля явлення Божої Матерi. У ньому постiйно знаходиться вода, яку вважають святою i цiлющою.
Преподобний Йов Почаївський. Ігумен монастиря, духовний наставник i влаштовувач монашого життя. Вiдомий своєю суворiстю, молитвеннiстю та чудесами.
Преподобний Амфiлохiй Почаївський. Жив у XX столiттi, прославився як цiлитель та духовник. До нього зверталися за допомогою тисячi людей.
Однiєю з найвiдомiших подiй в iсторiї лаври є її спасiння пiд час турецько-татарського нашестя в 1675 роцi. За переказами, над монастирем явилася Божа Матiр з ангелами, що привело ворогiв у замiшання i змусило їх вiдступити.
Черговий день паломництва розпочався з Божественної Лiтургiї в Успенському соборi обителi, яку звершили духовенство Запорiзької єпархiї на чолi з митрополитом Лукою та священики обителi.
Пiсля читання Євангелiя владика звернувся зi словом до пастви, в якому сказав: «Сьогоднi ми чуємо слова Спасителя, якi проймають серце своєю крайньою чеснiстю i суворiстю. Господь говорить: «Ви не вiрите, бо ви не з овець Моїх... Мої вiвцi слухаються мого голосу, i Я знаю їх, i вони йдуть за Мною» (Ін. 10:26-27). У цих коротких строках сховано таємницю нашого спасiння або нашого падiння. Ми звикли називати себе християнами, звикли вважати себе частиною Божого стада, але часто чи задумуємось — чи чуємо ми насправдi голос Пастиря чи просто звикли до церковного антуражу?
Коли-небудь, в далекi часи земного життя Христа, роздiлення було очевидним. Були тi, хто ще не ввiйшов у стадо, хто стояв на порозi, обираючи шлях. Але сьогоднi, в наш час брехливостi i суєти, трагедiя невiрства набула iнших, бiльш гiрких рис. Тепер «невiруючими» все частiше стають тi, хто колись був своїм. Це люди, якi отримали насiння вiри в Таїнствi Хрещення, якi, можливо, колись плакали на сповiдi або з трепетом пiдходили до Чашi, але потiм непомiтно для самих себе вiдпали. Вони не просто вiдiйшли вбiк — вони вiдстали вiд стада, дозволивши суєтi цього свiту, його хибним цiнностям i примарним вогням захопити себе в непрохiдну гущавину.
Образ стада i пастиря — це не просто красива метафора. Це живий опис нашої духовної реальностi. Господь йде попереду, Вiн прокладає шлях через терни земного буття, i Його вiвцi йдуть за Ним. Що означає «йти за Ним»? Це не пасивне споглядання, це активна дiя: виконання Його святих заповiдей i глибоке занурення в Його вчення. Але шлях цей важкий, i стадо наше неоднорiдне. Серед тих, хто йде за Христом, багато тих, кого можна назвати «хворими i слабкими вiвцями». Це ми з вами — грiшники, обтяженi пристрастями, люди, якi постiйно спотикаються, роблять помилки, пiддаються малодушностi. Але подивiться на велику милiсть Божу: поки така «хвора вiвця» плететься в хвостi, поки вона старається не випускати з виду спини тих, хто йде попереду, поки вона усвiдомлює свою немiч i тягнеться до Пастиря — вона залишається частиною стада. Вона в безпецi, тому що Пастир бачить її рани i готовий у будь-який момент пiдтримати її Своїм жезлом.
Справжня ж катастрофа настає тодi, коли людина перестає боротися i остаточно вiдстає. Цi «справжнi вiдсталi» — не тi, хто слабкий духом, а тi, хто втратив саму вiру. Вони добровiльно виходять з-пiд захисту Благодатi. Вiдставши вiд стада Христового, вони опиняються один на один з хижими звiрами — духами злоби пiднебесної, якi тiльки й чекають моменту, щоб розтерзати одиноку душу. Трагедiя цих людей в тому, що вони перестають чути Голос. У шумi сучасної цивiлiзацiї, в нескiнченному потоцi сповiщень, полiтичних спорiв i побутових турбот голос Христа здається їм чимось далеким, неактуальним, «архаїчним». І отут криється найстрашнiша загроза: Господь говорить, що Вiн «не знає їх».
Але чи може Всезнаючий Бог когось не знати? Звiсно, Вiн знає кожного по iменi. Але в бiблiйному сенсi «знати» — означає перебувати в живому, онтологiчному спiлкуваннi, в єдностi любовi. Господь «не знає» вiдсталих тому, що вони самi не дають про себе знати. Згадайте євангельську кровоточиву жiнку: вона не просто стояла в натовпi, вона з дерзновенням i вiрою доторкнулась краю одежi Спасителя. Вона «заявила» про себе своєю вiрою, i Христос одразу вiдчув силу, що вийшла з Нього. Вiдсталi ж — це тi, хто не простягають руки, хто закрив своє серце на замок гордостi або байдужостi. І якщо людина при життi не давала про себе знати Богу через молитву, покаяння i дiла любовi, то на Страшному Судi вiн почує закономiрне i льодяне душею: «Не знаю вас, iдiть геть».
Як же нам, живучи в XXI столiттi, не опинитися в числi цих нещасних? Як утриматися в стадi, коли свiт усiма силами намагається нас з нього витiснити? Перш за все, потрiбно осмислити, що духовне життя — це постiйне напруження слуху. У сучасному свiтi, перенасиченому iнформацiєю, ми повиннi вчитися фiльтрувати голоси. Якщо те, що ми чуємо з екранiв або вiд оточуючих, суперечить Євангелiї, якщо це породжує в душi гнiв, блуд або заздрiсть — це не голос Пастиря. Голос Христа завжди закликає до миру, смиренностi i жертвенної любовi. Щоб не розучитися чути Його, потрiбно щодня звертатися до Його Слова. Євангелiє не повинно бути книгою на полицi; воно повинно стати мапою маршруту, за якою ми звiряємо кожен свiй крок.
Крiм того, вкрай важливо не перетворюватися на «одиноких мандрiвникiв». Стадо Христове — це Церква. У самотi неможливо протистояти вовкам цього свiту. Нам дано Таїнства як джерело надприродної сили. Причастя Святих Христових Таїн — це той момент, коли ми максимально «даємо про себе знати» Господу, коли Його Кров починає текти в наших жилах. Це печатка належностi до стада. Якщо ми нехтуємо храмом, вважаємо, що «Бог у мене в душi» без зобов'язань перед Ним, ми вже починаємо вiдставати, ми вже на периферiї, де нишпорять звiрi.
Щоб не стати «вiдсталими», ми повиннi постiйно рухатися. У духовному життi немає стану спокою: якщо ти не йдеш вперед за Христом, ти неминуче вiдкочуєшся назад. Навiть якщо ти вiдчуваєш себе найбiльш хворою, найбiльш кульгавою вiвцею — не зупиняйся! Плач, проси допомоги, кайся, але не покидай огорожi церковної. Нехай твоя молитва буде тим самим доторком краю риз Христових, яке змусить Його озирнутися i сказати: «Знаю тебе».
Дорогi мої! Попереду вiчнiсть, i тiльки один шлях веде до свiтла. Не дайте фальшивому блиску цього свiту заслiпити вас. Бережiть свою вiру як найцiннiше скарб, адже без неї ми — легка здобич. Будемо уважнi до Голосу, який кличе нас по iменi, i поспiшимо за нашим добрим Пастирем, щоб в останнiй день почути не грiзне «не знаю вас», а милостиве: «Прийдiть, благословеннi Отця Мого, успадкуйте Царство, приготовлене вам вiд заснування свiту».