Тому священик, який відмовився відспівувати не хрещену в законній Церкві дитину, вчинив правильно. Раз дитина не хрещена в благодатній Церкві, значить вона не є членом Церкви, а відтак і відспівування такої дитини не має сенсу і для священика це є забороненим. Якби священик все ж вирішив би відспівати таку дитину, він би порушив церковні правила. Навіть попри те, що це дитина і з її смертю пов’язані всі трагічні почуття і батьківське горе.
Тому тут питання не в зневазі до горя рідних і близьких, а в правильному підході до правил Церкви.
І проблема тут не в священику УПЦ, а в кліриках «Київського патріархату», які своїми «хрещеннями» породжують проблеми в Церкві і серед людей, а потім ще й звинувачують в породжених ними проблемах саму Церкву.
Церква керується правилами святих отців, або іншими словами — канонами. Перше правило св. Василія Великого, зокрема говорить:
«Ибо хотя начало отступления произошло чрез раскол, но отступившие от Церкви уже не имели на себе благодати Святого Духа. Ибо оскудело преподаяние благодати, потому что пресеклось законное преемство. Ибо первые отступившие получили посвящение от Отцов и, чрез возложение рук их, имели дарование духовное. Но отторженные, сделавшись мирянами, не имели власти ни крестить, ни рукополагать, и не могли преподать другим благодать Святого Духа, от которой сами отпали. Вот почему приходящих от них к Церкви, как крещенных мирянами, древние повелевали вновь очищать истинным церковным Крещением».
Таким чином, перекладаючи сенс цього правила на нинішню ситуацію, слід сказати наступне.
Родоначальник «Київського патріархату» Філарет мав законне рукоположення і поки він перебував в Церкві, всі здійснені ним рукоположення були і є дійсними. Як тільки він пішов в розкол, на нього була накладена заборона в священнослужінні, а згодом і знято сан, з того моменту всі його священнодії є недійсними, тому що «пресеклось законное преемство», як говориться вище в правилі св. Василія Великого. Відповідно, всі завершені Філаретом, після його відходу в розкол, рукоположення є недійсними, тому що він не міг, як говориться вище, «преподать другим благодать Святого Духа, от которой сам отпал».
Таким чином, логіка проста: якщо є дійсне священство, значить і дійсні таїнства, які такими священиками звершені. Недійсне священство — недійсні таїнства. Священнослужителі, які відходять в розкол, а тим більше ті, хто в розколі прийняв «рукоположення», за словами 1 правила св. Василія Великого, «сделавшись мирянами, не имели власти ни крестить, ни рукополагать, и не могли преподать другим благодать Святого Духа, от которой сами отпали». А раз так, то далі підсумовує св. Василій Великий – «вот почему приходящих от них к Церкви, как крещенных мирянами, древние повелівали вновь очищать истинным церковным Крещением».
Стосовно слів в Символі віри: «Сповідую одне хрещення на відпущення гріхів». То чому ж перехрещувати?
Мається на увазі зовсім інше. До 313 року Церква була гонима в Римській імперії. Була частина християн, які прийнявши законне хрещення, під час гонінь не встояли й похитнулися в вірі — принесли жертви язичницьким богам. Згодом такі люди знову захотіли повернутися з покаянням до лона Церкви. Перед Церквою, таким чином, постало питання: чи приймати і як приймати таких людей до лона Церкви? За гріх віровідступництва їх слід знову хрестити чи достатньо покаяння? І саме це питання увійшло до порядку денного 1 Вселенського (Нікейського) собору, який відбувся в 325 році. Зауважте, всього-на-всього через 12 років після легалізації Церкви в Римській імперії, через трошки більше, ніж десятиліття після припинення гонінь. Значить, це питання було актуальним для Церкви.
Відповідно, було прийняте наступне рішення. Християн, які отримали законне хрещення, а згодом під тиском гонінь відреклися від віри, після чого знову ж з покаянням повертаються до Церкви — наново хрестити не потрібно! Печать хрещення є незгладимою. Такі люди повертаються до Церкви через покаяння.
Саме тому до Символу віри й було вирішено додати наступні слова: «Сповідую одне хрещення на відпущення гріхів»! Зверніть увагу, говориться не просто про одне хрещення, а про «одне хрещення (для чого? з якою метою?) на відпущення гріхів». Саме останні три слова дають нам ключ до правильного розуміння всієї фрази. Для того, щоб гріхи були відпущені, прощені, не треба хрестити заново, одного хрещення достатньо. В подальшому, якщо людина грішить і забруднює свої хрещальні одежі, втрачає благодать, то відновлює вона їх не новим хрещенням (інакше такі хрещення треба було б робити не раз протягом життя однієї людини), а покаянням.
На практиці й у сучасному житті це означає, що якщо людина згрішила смертними гріхами і навіть відреклася від віри, а потім усвідомила це і хоче повернутися до Церкви, то приймається вона до лона Церкви через покаяння.
Якщо людина була хрещена в канонічній Церкві, а потім перебувала в єресі чи в розколі, то повертається вона до Церкви через покаяння, адже вона вже має печать дійсного хрещення.
Подібно й священики. Якщо вони отримали рукоположення в канонічній Церкві, а згодом ухилилися в розкол, то назад їх приймають через покаяння, а не через повторне рукоположення, адже вони його (законне рукоположення) вже мали. Однак, ті, хто отримав рукоположення в розколі, яке відповідно не є дійсним, і бажають повернутися до Церкви, приймаються через канонічну повноцінну хіротонію, оскільки вони такої (хіротонії) попередньо не мали.
Бувають виключення ради ікономії, тобто поблажливого ставлення до людей чи груп, які хочуть повернутися до лона Церкви. І в тому ж 1 правилі св. Василія Великого про таке говориться: «Но поскольку некоторым в Асии решительно угодно было, ради назидания многих, принять крещение их, то да будет оно приемлемо».
Однак, принцип ікономії в історії і практиці Церкви застосовується тоді, коли людина або група людей, позитивно налаштована до Церкви, до якої вона хоче увійти. В даний історичний етап зі сторони «Київського патріархату» спостерігається лише відверто вороже ставлення до Церкви Христової в Україні, а значить і немає підстав до застосування принципу ікономії.
Ось і вся логіка церковних канонів, якими керується УПЦ. Тому, представникам «Київського патріархату» слід порадити не звинувачувати УПЦ, Москву, «русскій мір» і всіх навколо, не маніпулювати патріотичними почуттями, виправдовуючи своє перебування в розколі, не спекулювати на людському горі, не накручувати людей, а самим перестати творити розкол, обманювати людей, і повернутися до лона Церкви Христової і згадана проблема вирішиться автоматично. Є розкол — є проблема, немає розколу — немає проблеми.
Тому не треба перекладати з хворої голови на здорову.
