Дай Боже нам знайти одне одного!
24 лютого стало тією кролячою норою, через яку ми вскочили в нове буття. Воно перемололо усе моє життя. Не залишилися осторонь і професійна сфера. Декілька перших тижнів війни я була впевнена, що вже ніколи не буду методистом. Як можна, якщо коли я була як такою, то таке трапилося. Зараз мені важно провести логічні зв’язки між цими позиціями, але тоді все було очевидним. Цей процес загальмувало запрошення на онлайн зустріч з українською педагогинею, яка спромоглася мотивувати на навчання молодшого школяра, що виявляв цікавість лише до байрактарів та джавелінів. Пам’ятаю свій подив: «Як це в неї вийшло? Треба обов’язково подивитися». Я зрозуміла, що це зрада своїй професійній настанові початку війни – ніколи не повертатися до педагогіки.
Потім стали з’являтися супутні думки. А от як ми зустрінемося з вчителями, то що я скажу. Щось подібне до «на чому ми зупинилися з вами минулого разу?» Пам’ятаю свою розмову з вчителькою, яка опинилася по той бік фронту. Вона розповідає про дзвінок знайомого, який питає: «Як у вас там, у Росії?» «Чи ми воліли цього, — із сумом видихає вона, — чи ми спричинялися до цього? Ще вчора були разом, а сьогодні…»
Пам’ятаю свої думки того часу: «А ті мої друзі, з Росії, з якими зв’язані теплі сторінки мого життя, чому вони мовчать, нічого не пишуть, не питають? Чи розуміють, як боляче зараз? Але ж ми всі християни, всі причащаємося від однієї Чаші, всі прагнемо до одного Христа?! Невже?!
Коли проповідував Христос, то Іудея теж була під окупаційною владою. Але Він ані разу про це не згадує, ні до чого не закликає. З довжини більш ніж дві тисячі років це не дуже болить, адже Господь говорить про Небесне, а не про земне. І ракет тоді не було, і дронів і такого всякого добра. І не хвилювалися люди, що без світла й опалення залишаться. Здається, чого там й балакати – спасайся собі та й годі! На сам кінець – мученицька кончина. То й тоді зразу у Царство Небесне.
Якось, ще навесні, трапився мені вислів: «Школярі майбутніх поколінь будуть нудьгувати з наших страждань». Саме так. Нам же не болить з чисельних війн усіх часів! Ми страждаємо своїм стражданням. І на виклики свого часу відповідати саме нам. І собі, і дітям. Чому християни воюють? Навіть християни однієї Церкви? А як ставитися до ворога? Простити? А якщо не можеш? Якщо ненависть просто підпирає до серця? А кого вважати своїм ворогом? А виїхати з країни під час війни – це зрада? А залишитися – це дурість? А якщо я не поділяю позиції батьків чи свого друга щодо війни, то що робити? А якщо «й волосина вам із голови не загине» (Лк 21:18), то чому так страшно, коли поруч вибухи? Безліч і безліч подібних питань. Ми маємо на них відповісти, навіть якщо вони і не про Христа. Вони про них і про нас. Про наш шлях до спасіння.
Іноді уявляю, як ми зустрінемося з вчителями. Обіймемося? Зрадіємо? Ось влітку я декілька разів намагалася зібрати тих, хто залишився «тут». Виходило не дуже рясно. А ті, хто «там», писали, що жадають живого спілкування, згадують минулі зустрічі. Парадокс?
Найголовніше зараз – зберегти любов і порозуміння, навчитися слухати одне одного, створити простір, в якому буде зручно усім нам. Не знаю, чи можливо це. А ще – знайти однодумців. Дай Боже нам знайти одне одного!
