Кожний православний християнин повинен відчувати свою нерозривну причетність до богослужіння та церковних свят. У житті Церкви церковні свята сприймаються як явище нового досвіду релігійного буття і відновлення людського духу, як реальність передчуття нових життєвих основ існування людини в єдності з Богом. Саме таким святом є двунадесяте свято Стрітення Господнього.
У цьому святі ми споглядаємо таємницю зустрічі людства з Живим Богом, Істинним Месією — Христом Спасителем. Серцевиною цієї історичної та метафізичної події є осмислення таємниці зустрічі віруючого серця людини з Творцем. Проекція впливу Богоспілкування на історію людства та духовну динаміку релігійного буття дає змогу християнинові акцентувати постійну увагу на важливості події зустрічі з Богом.
Християнські свята розглядають не лише богословські питання, а й допомагають вирішувати проблеми соціального буття віруючої людини
Життя християнина повинне бути наповненим метафізичним пошуком змісту і сенсу людського життя й творчості. Тому і не дивно, що величезне місце в християнському світосприйнятті відводиться питанням динаміки духовного розвитку та інтелектуальної праці. Людська історія для християнина — це рух до Бога і нескінченне сходження на вершину Богопізнання. Відповідно, християнин, який сприймає християнське одкровення й богослов’я виключно як статику, як застиглу кам’яну брилу, потрапляє в полон самообману — будує мертве царство «релігії «, де немає місця Живому Богу. Віруюча людина, зупиняючись у своєму духовному розвитку, входить у стан спустошення й омертвіння.
Саме завдяки зустрічі людства з Живим Богом вся людська історія набуває духовного динамізму і внутрішньої структури свого розвитку. Звідси християнинові властива богословська й інтелектуальна динаміка збагнення Істини й самого людського буття. Невипадково Православна Церква говорить про максимальне використання ресурсів сучасного світу в розширенні обріїв церковного життя. Модернізація у справжньому богословському розумінні зводиться до творчого осмислення й актуалізації істин християнського одкровення мовою, зрозумілою сучасному світу. Церква не повинна спрощувати своє богослов’я, догоджаючи сучасній спільноті, але при цьому православні богослови зобов’язані говорити про Бога із сучасною людиною мовою ХХІ ст., а не мовою дореволюційних схоластичних підручників початку ХХ ст.
У богослов’ї присутня динаміка Слова Христа, оновлення розуму у благодаті Святого Духа. Християнство — динамічна і відкрита істина пізнання Живого Бога. Тому богослов’я, догматика Церкви мають свої певні етапи розвитку і нескінченний глибинний потенціал впливу на свідомість людини. У християнському богослов’ї закладені величезні потенційні інтенції розуміння буття, і вони можуть актуалізуватися в будь-який період історії людства, стаючи новими імпульсами соціальної та духовної динаміки розвитку суспільства. Якщо в історії Вселенських Соборів ми споглядаємо динамічні явища розвитку богословської думки і парафіяльного буття, то й у ХХ ст. нашому погляду повинні відкритися не менш яскраві сторінки розвитку величі Церкви і сили благодаті Святого Духа.
Феномен духовного оновлення й модернізації церковного життя не можна звести до конформізму й плазування перед сучасним світом
Модернізація в церковному розумінні — творче рішення існуючих проблем у житті суспільства й Церкви. Недаремно нерухомість, закам’янілість богослов’я асоціює з язичницьким мисленням старозавітної людини. Динаміку ж богословського інтелектуалізму, релігійного слова, горіння Духа й духовного розвитку богословська думка відносить до наявних ознак Новозавітної епохи і вчення Христа Спасителя. Людина за задумом Свого Творця є творчим співучасником у справі Божого оновлення світу. І завдання християнського богослов’я полягає у звільненні від стереотипів старозавітного, язичницького мислення, яке заважає християнинові усвідомити свою місію преображення світлом Євангельського Одкровення соціальної плоті сучасного світу.
Більше того, саме життя — це рух, це досвід пізнання себе і світу. Не можна людину штучно помістити в ізольоване від проблем сучасної спільноти приміщення. Сьогодні, у час войовничого секуляризму, християнинові не треба ховатися за церковною огорожею. Духовне зростання віруючої людини відбувається в реаліях багатогранного соціального буття.
Християнин покликаний жити з Богом не в «особливих лабораторних умовах», не у вакуумі, не в «соціальному гетто», а в гущавині всіх людських страждань, протиріч, інтересів, переживань та прагнень. Християни повинні усіляко стимулювати почуття відповідальності за майбутнє розширення кордонів християнського просвітництва. Усвідомлювати, що лише за наявності активної життєвої позиції зміцниться в цілому вселенська проповідь Слова Божого. Людина повинна наповнювати життя світлом Євангельського Одкровення. Вона призначена не для статичного перебування в навіки встановленому порядку, а для використання всіх ресурсів свого життя.
Духовне буття спільноти — це розкриття сил людства в преображенні світу. І тільки страх, ненависть, злість ведуть до заперечення творчого розвитку життя, до жаху перед новим духовним досвідом, до створення перешкод для процесів духовної динаміки. Статична метафізика й статична мораль в історії християнської Церкви відбивали тільки окремо взяті тимчасові моделі соціального устрою суспільства і у рамках певних парадигм досвіду християнської святості. Істину справжнього духовного буття й Богопізнання можна висловити тільки в термінах духовного шляху, сходження, динаміки руху, а не в категоріях статичної метафізики.
Творчість, оновлення світу, преображення соціальної плоті буття й особиста духовна святість — це один з найважливіших аспектів християнської місії
Соціальне буття християнства не можна штучно змоделювати за однією єдиною парадигмою індивідуального благочестя, тому що вона буде закривати й обмежувати багатогранний і багаторівневий духовний соборний досвід християнського життя. Для християнської свідомості існує не лише індивідуальний духовний розвиток, а й історичний, соціальний, економічний, культурний суспільний розвиток усієї спільноти. І сила християнства в тому, що воно постійно актуалізується, у ньому є величезна потенційна енергія перетворення сучасного світу за словом Христа. І однією з перешкод на шляху преображення світу християнським світлом є радикальне фанатичне явище «православного ваххабізму» — діяльність «бабусь у чорних довгих спідницях» і «бородатих маргіналів», що виступають у напівполітичних хресних ходах за «чистоту», «консерватизм» та «незмінність»Православ’я. Саме на ґрунті таких маргінальних угруповань народжуються церковні розколи і сектантські рухи, які проповідують смуту, неуцтво та морок псевдодуховності.
Богословське завдання Церкви полягає не у реформуванні християнства за програмою політичної, національної або соціальної доцільності, а в тому, щоб розкрити глибинний самобутній принцип розвитку людства в животворчій Традиції Православ’я. Мова йде не про кон’юнктурні рішення, а про фундаментальні церковні засади християнської місії та актуалізацію Христового вчення. Більше того, пізнання Бога, святість, творчий розвиток людського духу не можуть бути регламентовані зовнішніми приписами, формулами мертвого закону і силою друкованої літери. Лише реальний духовний досвід, який враховує не лише злети, а й падіння людини, забезпечує духовне зростання.
Спасіння полягає у співучасті християнської спільноти у Божій справі зцілення, виправдання, оновлення, просвітлення та воскресіння. У творчому духовному розвитку людства є те нове, що Бог дає людині, або що Бог чекає від неї, яка крокує на зустріч з Ним. Для християнської свідомості осереддям осмислення соціального буття є не ідея прогресу, а ідея просвітлення розуму християнським віровченням і преображення світу Христовою силою та любов’ю. Духовний розвиток суспільства в повному значенні цього слова є розвитком його необмежених духовних прагнень, розкриттям глибинних сил людського духу.
Православіє в Україні
Прес-служба Запорізької єпархії УПЦ
