Гріхи, смерть та… корупція
Кожен зі свідомих християн чудово розуміє те, що Христос прийшов до нас, аби спасти нас від рабства гріха та смерті. Проте, проаналізувавши повторюваність останніх трьох слів у привітанні від «патріарха» Філарета, виникає враження, що саме гріх та смерть, а не можливість вічної радості та єднання з Богом, є основою християнства. Можливо, скептики заперечать, мовляв, — а як же можна наблизитися до Бога, не здолавши гріх?
Проте, чи варто саме у таке світле Свято робити акцент не на народженні Сина Божого, а на гріхах як таких?
Контент-аналіз згаданого звернення свідчить: ієрарх Київського патріархату трохи більше двадцяти разів згадує Господа. При цьому 14 разів він говорить слово «гріх» (не рахуючи 1 раз — «беззаконня» та 1 раз — «грішний»), а також 7 разів — слово «смерть». Виникає враження, що «патріарх» або свята переплутав, або й сам не дуже розуміє, про що говорить. На противагу «гріху» та «смерті» слово «радість» у різних морфологічних формах вжите менше 5 разів. Тож як вам таке Різдвяне вітання?
Йдемо далі по змісту згаданого спіча. Лідер УПЦ КП зазначає, що з Божою поміччю буде одержана перемога у війні, а також подолана неправда й корупція. І якщо тези про подолання гріха й смерті принаймні мають живий відгук у християнстві (упустимо з уваги питання доречності такої повторюваності цих слів у святковому вітанні), то що означає останнє?
Аналізуючи згадане привітання, думається, що боротьба з гріхами людині потрібна лише для того, аби перемогти війну й корупцію. А куди ж дівся справжній сенс християнської віри та тихого, душевного й сімейного свята — Різдва?
Звісно, коли у країні йдуть бойові дії, хочеться припинення війни. Та чи закликає «патріарх» молитовно згадати кожного солдата, котрий нині мерзне в окопі та наражається щодня на смертельну небезпеку? А чи згадує він тих мирних мешканців Сходу, котрі позбулися життів, здоров’я, даху над головою?
Від вітальної промови віє обезличеністю та байдужістю до долі окремих вірян — навіть власної релігійної конфесії. Ані побажань здоров’я й любові, ані зичення Божого благословення й сімейного затишку. Лише гріх, смерть та… політичні штампи. Що ж виходить? Син Божий, який зціляв та втішав, допомагав людям у їхніх простих житейських потребах, плакав за померлим другом та радів на весіллі, прийшов не так для спасіння та підтримки людини, а для боротьби з корупцією?
Звичайно, це явище теж є наслідком гріха та порушення Божої заповіді «Не кради». Але, навряд варто говорити, що Спаситель прийшов у світ, щоб боротися з негативними соціальними явищами, а не наблизитися до кожної конкретної людини — з її переживаннями, надіями та потребами, яким чомусь не вистачило місця у привітанні від ієрарха УПЦ КП.
«Московські попи» як центральний елемент передріздвяних проповідей
Від високих матерій часом екзальтованої столиці перенесімося до північно-західного Луцька та його спокійного життєвого ритму за кілька днів до Різдва… Та що це? У останню передріздвяну неділю з головного, Свято-Троїцького собору міста, відібраного в УПЦ ще у далеких 90-х представниками УПЦ КП, чуються цікаві «проповіді». Гучний динамік транслює пафосні заяви. При тому настільки пафосні, що кожне почуте твердження вимагає детального розгляду.
«Храми масово переходять до нас від «московської церкви»», — натхненно говорить служитель «патріотичного культу». Навряд варто вчергове «товкти воду у ступі» та розвіювати штампи про так звану «московську церкву», наводячи цитати про статус УПЦ з її офіційних документів. Тут має місце свідома маніпуляція, котра не розвіється навіть найраціональнішими доказами, адже у її авторів є лиш одне бажання — ввести в оману якомога більше представників задурманеної псевдо-патріотичним популізмом пастви.
Тому звернімося до більш практичної сторони питання — підстав, які дають змогу служителям УПЦ КП звертатися до подібних маніпуляцій, а саме — рейдерських захоплень храмів, котрі, за термінологією цієї конфесії, гордо «величаються» добровільними переходами громад. Імовірніше за все, подібний пафос викликаний так званою перемогою у селі Грибовиця Волинської області, коли храм УПЦ опинився у руках УПЦ КП лише тому, що представники цієї релігійної організації, очолювані своїми «духівниками», просто вдерлися до культової споруди та силою її захопили.
Цей «тріумф» служителі «київського патріархату» вважають настільки суттєвим, що для його відзначення згодом навіть привезли до багатостраждального волинського села аж цілого «митрополита». Тільки от питання тут в іншому — де добровільність переходу громади до іншої юрисдикції та де масовість переходів як таких?
А тепер йдемо далі по змісту так званої проповіді. «Все більше українців, переходячи до «української церкви», стають українцями не тільки по плоті, а й по духу», — не менш натхненно продовжує служитель того самого Свято-Троїцького собору. Що ж виходить — конфесія, котра позиціонує себе як найбільш патріотична в Україні, ділить громадян власної держави за сортами? Цікаво, а чи є (за такою логікою) українцями усі ті, хто поклав життя за нашу Батьківщину, до утворення УПЦ КП? Чи українськість — це так зване «духовне» народження у якості вірянина «київського патріархату»?
Не обійшлася проповідь і без згадування воїнів АТО, яких служителі даної конфесії теж ділять за різними ґатунками, зважаючи на віросповідання бійців. В даному контексті цікавою є зміна загальної риторики, котра спостерігалася протягом останніх двох років. Спочатку «київський патріархат» позиціонував себе винятково у якості єдиної церкви, яка найбільше підтримує українських армійців та добровольців. Коли ж стало виявлятися, що численна частина солдатів, волонтерів та патріотично налаштованих громадських діячів є вірянами УПЦ, «картинка», старанно створювана за допомогою інформаційних маніпуляцій, почала розвалюватися.
«Контрольним пострілом», який її зруйнував, стали звіти військових капеланів УПЦ та офіційні новини з різних єпархій про передачу харчів та засобів захисту на передову та у військові шпиталі. Відтак, найбільший «козир» УПЦ КП, яка позиціонувала себе як церква, що повністю репрезентує усіх «майданівців» та воїнів АТО, було зруйновано. Тому й риторика змінилася. Бійці, котрі є свідомими вірянами УПЦ, почали позиціонуватися як другосортні або принаймні такі, що обдурені «московськими попами». Звісно, і вони були згадані у передрізвяній проповіді в Свято-Троїцькому соборі Луцька.
Замість епілогу
На даний час переважна більшість людей, котрі реагують на раціональні аргументи, мала достатньо доказів, аби побачити справжнє обличчя переважної більшості служителів УПЦ КП. Не тих, які щиро помиляються у духовних аспектах та моляться за мир у Батьківщині, а тих, хто вдається до свідомих маніпуляцій та розбурхування релігійної ворожнечі, будь-яка аргументована протидія котрій сприймається як «рускомірність» та екстремізм.
Але, відзначивши світле свято Різдва Христового, кожен може для себе зробити висновок, з ким він хоче бути — з тими, хто бачить довкола лише «гріх та смерть», направляючи власне християнство на боротьбу з політичними явищами, чи з тими, хто вболіває за простих людей — їх спасіння, мир, взаєморозуміння та тепло в оселях.
Спілка православних журналістів
Прес-служба Запорізької єпархії Української Православної Церкви
