Іуліанія Іванова,
вірянка приходу храму пророка Іллі с. Тернівка Вільнянського району
Храм моєї душі
Пам’ятаю, за вікном буря. Вітер стогне наче поранений звір, дощ б’є у вікна як навіжений, того гляди й виб’є скло, сердито грохоче грім, блискавка наче сірник швидко запалюється смертоносним світлом й так само миттєво згасає — природа лютує. Ніби вся земля дрижить від страху перед цим страшним воєм грози, а в храмі – тихо. Спокійно горить маленька свічечка, вихоплюючи у темряви невеличкий клаптик простору біля свічника. Видно ікону преподобного Серафіма Саровського та блаженної Ксенії Петербургської. М’яке жовте світло ніжно підсвічує золочені німби і здається, що це не просто ікони, а самі святі щиро моляться поряд з тобою. Десь чути гуркіт та свист вітру, іноді, якщо відволіктися від молитви, здається ніби церква тріщить й ось-ось розколеться, але потім знову занурюєшся у мелодійний спів і навіть спалахи блискавки, що періодично освітлюють приміщення, не лякають так сильно. Чого боятись, якщо ти у Господа в гостях?!
В храмі людей небагато, ціла служба наче для тебе одного. Зазвичай, хтось біжить до психолога, щоб вилікувати душу, хтось — з вином до подруги, а хтось — у церкву. Люди сміються: «Що за консервативні погляди? Це ж пережитки минулого, Бога немає!». Нехай так думають, але я не витягую тисячі з гаманця, щоб зазирнути в себе; не купую вина, щоб легше було говорити правду. Навіщо? Просто приходиш до храму, встаєш навпроти ікони Богородиці і говориш. Тихим шепотом відкриваєш душу без страху і сумніву, бо Вона не засудить, не розповість «по секрету всьому світу», не вижене, не візьме з тебе «папірців», можливо останніх. Ти просто говориш і просиш допомоги, а потім, як говорять в народі, «удача тобі посміхається». І в інститут вступила хороший, і діти почали слухатись; сходила на сповідь – знайшла проблеми, над якими треба пропрацювати, наклали єпитимію — ефективний спосіб психотерапії, а головне — весь час ніби хтось поряд. Не страшно дивитись вперед, бо за спиною сам Господь! Що може піти не так? Все, що не відбувається – на краще, бо то промисел Божий. Починаєш помічати щастя. Саме помічати, бо воно завжди поряд, а ми його в серце не пускаємо. Так і живемо.
А в сільському храмі по-особливому добре. Тиша. Ніхто не кричить, не штовхається, не дивиться скоса. Людей небагато, всі втомлені після важкої праці. Кожен стоїть і молиться про щось своє, всі знають один одного й наче велика сім’я проживають всі свята і кожну літургію. Ми разом вирішуємо всі проблеми, допомагаємо один одному в життєвих труднощах, родичаємось. Життя у невеликому селі робить нас ближчими, а церква – рідними.
Пам’ятаю, як до півночі готували їжу для святкового обіду на престольне свято, як разом прибирали територію, як обмінювались пасками на Великдень, як разом відмічали дні народження. Разом – це стабільна підтримка та можливість нормальної комунікації між однодумцями. Не кожна сучасна людина може таким похизуватись! Не кожен може сказати, що він у безпеці, не дивлячись на те, що живе у ворожому світі, не кожен може з гордістю промовити, що він проти всіх, але не дивлячись на це не має ненависті. Адже церква розвиває можливість думати тверезо, що автоматично переводить вас до меншості таких, як ви. Не дурних послідовників моди, не сліпих пропагандистів розпутного життя, а людей, які обирають працю та добро . Якщо ви з Богом, то більшість проти вас. Проте хіба це важливо? У душі спокій, бо я з Творцем світу і нехай навколо грохоче грім та виє вітер, нехай лютують сотні та тисячі знедолених, злих та змучених людей, але в храмі моєї душі – тихо, і молитвенний спів несе мене до небес!
