О. Георгій Даценко (1)
Нащадки о. Георгія зберегли пам’ять про свого прадідуся, сімейні фото, а також нечисленні, але красномовні свідчення про його життя та діяльність, деякі відомості вдалося отримати з Державного архіву Дніпропетровської області. О. Георгій Даценко народився у селі Новопавлiвка Павлоградського повiту Катеринославської гyбернiї, у родинi селянина, закiнчив духовну семiнарiю. Одружився з Надією Гнатівною Даниловою, яка була дочкою священика, а її брат, Дмитро Гнатович Данилов, служив псаломщиком Преображенської церкви с. Томаківка Катеринославського повіту.
Одним із перших місць служіння о. Георгія стала Петро-Павлівська церква в селі Балабине-Петровське Олександрівського повіту. На кінець ХІХ ст. це був уже старовинний храм. Як відомо з історичних джерел, зокрема, з «Матеріалів для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії» 1880 р., «6-го октября 1785 года выдана была храмозданная и благословительная грамота на закладку и сооружение церкви во имя святых апостол Петра и Павла. 1-го января 1787 года Новомосковский протопоп Алексей Хандалеев в слободе Петровской соборное, по церковному чинопоследованию освятил место под церковь и положил закладку на сооружение оной.
Печатка Петро-Павлівської церкви с. Балабине-Петровське (2)
14-го января 1791 году, согласно просьбе и усердному желанию управляющего генерала Балабино, Феодора Кованько, всех жителей слободы Балабино-Петровской и Большой Екатериновки, владения графины Скавронской, в слободу Балабино-Петровскую к новоустроенной, но не освященной еще Петро-Павловской церкви, определен Алексопольского уезда местечка Кишенко священник Гавриил Гординского.
Доношением от 3-го июля 1791 года Павлоградское духовное Правление представляло преосвященному Амвросию Екатеринославскому, что новосооруженная в слободе Балабино-Петровской Петропавловская церковь строением и производством работ совершенно окончена, церковными утварьмы и священными облачениями снабжена достаточно и всеми потребностями приготовлена к освящению; а потом Правление просило у преосвященного разрешения и благословення освятить новоустроенную церковь и выдать для этого освященный антиминс. По сему доношением, преосвященный Амвросий резолюции от 28-го августа 1791 года благословил освятить Петропавловскую церковь и позволил выдать для этого освященный антиминс, а 22-го декабря 1791 года Павлоградский протоиерей Алексей Хандалеев соборно, по Надлежащем церковном чинопоследовании, в Балабино-Петровской слободе освятили новоустроенную Петропавловскую церковь и открыл в ней богослужение и священнодействие» (3).
За сімейними переказами, у роки служіння у Петро-Павлівській церкві о. Георгій товаришував зі священиками з сусідніх селищ, зокрема з батюшкою Вознесенівського храму. У Петро-Павлівській церкві у 1911 р. відбулося таїнство вінчання молодшої дочки о. Георгія та м. Надії – Олександри Георгіївни – та викладача Олександрівської чоловічої гімназії Івана Савича Граєвського, сина псаломщика Сави Граєвського та регента Марти з с. Жуківці Київської губернії поблизу Жмеринки (нині Вінницька область).
Виписка з метричної книги Петро-Павлівської церкви с. Балабина-Петровського про шлюб дочки о.Георгія 1911 р. (1)
Зять о. Георгія також мав духовну освіту – закінчив Києво-Подольське духовне училище (1898) та Київську духовну академію (1909) зі званням кандидата богослов’я та з 1911 р. був учителем російської словесності Олександрівської чоловічої гімназії, славився як поліглот (володів 22 мовами). Після революції Іван Савич Граєвський продовжував служити на ниві народної освіти – викладав у Запорізькому педагогічному інституті, був його засновником, очолював кафедру української мови. У 1949 р. також зазнав утисків і був звільнений за те, що «не викликав політичної довіри, […] не використовував у своїх лекціях праці Сталіна» (4).
Іван Савич та Олександра Георгіївна Граєвські (1)
За розповідями Олександри Георгіївни, о. Георгій у 1910-ті рр. служив і в околишніх селах – Малокатеринівці та Вознесенівці. Збереглося досить небагато свідчень про велику родину Даценків, але скоріше за все, вже на початку ХХ ст. батюшка та матушка почали брати дітей-сиріт на виховання.
Напередодні Жовтневого перевороту, коли о. Георгія перевели настоятелем Свято-Покровського храму с. Орлівщина Павлоградського повіту Катеринославської губернії, сім’я Даценків виховувала 26 сиріт. Усі діти отримали не тільки притулок і гарне виховання, а й освіту – вчилися в Катеринославі, Олександрівську, Києві, Санкт-Петербурзі. Серед них був хлопчик Лі китайської національності. Він теж навчався в Росії, а після революції виїхав до Харбіна, на батьківщину. Олександра Георгіївна не раз розповідала про те, що на Великодні та Різдвяні канікули всі діти з’їжджалися до них в будинок, всім були раді і для всіх було місце. Збереглася фотографія, на якій о. Георгій і м. Надія, проводжають своїх дітей на навчання після Великодніх канікул. Вони стоять у центрі знімка в білому святковому одязі.
Проводи дітей на навчання після Великодніх канікул (1)
Родина священика Георгія з прийомними дітьми на канікулах (1)
Батюшка та Матушка Даценки з дочкою Олександрою та прийомними дітьми. Справа – китайчонок Лі (1)
На початку ХХ ст. при Свято-Покровській громаді діяла церковно-парафіяльна школа (98 хлопчиків і 12 дівчаток) і школа грамоти (18 хлопчиків і 7 дівчаток) (5). Доброта й гостинність сімейства Даценків виявлялася не тільки в ставленні до дітей, але й усіх, хто потребує допомоги та підтримки. Так, коли помер їхній сват Сава Граєвський, його дружина Марта, яка була регентом церкви в Жуківцях Київської губернії, переїхала до Орлівщини та регентувала у Свято-Покровському храмі. У родині Даценків вона прожила до кінця свого життя.
О. Георгій та регент Марта (1)
З приходом Радянської влади для церкви та священнослужителів настали важкі часи, переслідувань зазнавали священики та віруючі.
Напередодні Різдва 1938 р., 4 січня вночі до двору священика Георгія Даценка під’їхала чорна машина зі сліпучими фарами. Без пояснення причин, о. Георгія заарештували співробітники НКВС. Зібрався він швидко і мовчки, а коли його забирали, останніми словами було: «Значить, так Богу угодно». Ці слова стали справді останніми – більше про о. Георгія ніхто ніде нічого не чув. Як стало відомо у 2000-х рр., о. Георгій був розстріляний за 9 днів до Пасхи, у Лазареву суботу, 15 квітня 1938 р.
Сімейні звичаї доброчинності родини Даценків продовжила матушка Надія, яку молодша дочка Олександра Георгіївна забрала до себе в Запоріжжя. Як раніше, м. Надія жаліла всіх і віддавала останні гроші та їжу, що в неї були, тим, хто цього потребував. У роки війни сім’я Даценків-Граєвських переховувала втікачів-євреїв, яких фашисти розшукували з метою знищення.
Матушка Надія Гнатівна Даценко (1)
З архівної довідки Державного архіву Дніпропетровської області, виданої 13 листопада 2019 р.: В архiвно-слiдчiй справi (ф.Р-6478 оп. 2 спр.19233) у вiдношеннi Даценка (Доценко) Георгiя Павловича, 21 квiтня 1869 року народження, уродженця села Новопавлiвка Павлоградського повiту Катеринославської гyбернiї, українця за нацiональнiстю, громадянина СРСР, безпартiйного, iз середньою освiтою, священика церкви села Орлiвщина, зазначено наступне. Народився в родинi селянина-середняка, закiнчив духовну семiнарiю.
Заарештований 04 сiчня 1938 року Новомосковським райвiддiлом НКВС. Обвинувачувався в злочинах, передбачених ст. 54-б, 54-10, ч.2,54-11 Карного Кодексу УРСР, тобто в тому, що був учасником польської контрреволюцiйної шпигyнської органiзацiї в мicтi Новомосковську, проводив контрреволюцiйну пропаганду проти радянської влади, прийняв завдання щодо створення контрреволюцiйного повстанського осередку. Рiшенням НКВС СРСР i Прокурора СРСР вiд 27 березня 1938року (протокол № 50) засуджений по першiй категорiї. Вирок приведено до виконання 15 квiтня 1938 року (6). Мiсця розстрiлу та поховання в документах справи не зазначенi. Ухвалою Вiйськового прокурора Київського вiйськового округу від З0 серпня 1989 року, Даценко Георгiй Павлович реабілітований як той, що пiдпадає пiд дiю Указу Президента Верховної Ради СРСР вiд 1б сiчня 1989 р. «Про додатковi заходи з вiдновлення справедливостi у вiдношеннi жертв репресiй, що мали мiсце у перiод 30-40-х i початку 50-х років». За інформацією Національного банку репресованих, священик був реабілітований 21 липня 1989 р. (7).
На запит рідних щодо місця поховання о. Георгія Держархів Дніпропетровської області зазначив, що за рішенням Дніпропетровського облвиконкому від 17 січня 1990 року № 18 місце масового поховання жертв репресій, засуджених до розстрілу, знаходиться на 9 км Запорізького шосе на околиці Дніпропетровська (ф. Р-3383, оп. 2 пр., спр. 5410, арк. 235). Нині там знаходиться Меморіал жертвам Голодомору та політичних репресій.
Великі справи о. Георгія і його міцний Дух продовжуються громадою сучасного Свято-Покровського храму, його настоятелем, протоієреєм Миколою Дмитрієвим: вони взяли піклування над інтернатною групою сиріт, які проживають у дитячому комбінаті «Горобинушка», здійснюють духовну опіку над санаторієм «Новомосковський» і неповною середньою школою в рідному селі.
(1) Фото з особистого архіву Вікторії Азарової, правнучки о. Георгія Даценка
(2) Фото з фейсбук-сторінки Ігоря Павелка. https://m.facebook.com/groups/192914914238483?view=permalink&id=954316018098365
(3) Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, 1880 г.
(4) Бочарова Л. Тіні забутих предків. Газета «Запорізький університет». 2004. № 1. https://web.znu.edu.ua/gazeta/archive/42_7.htm
(5) Иерей Георгий Скубак. Наша история. История древних храмов. Покровский храм урочища «Орлов кут». Исторические вехи.
(6) Державний архів Дніпропетровської області. ф. Р-3383, оп. 2 пр., спр. 5410, арк. 235
(7) Даценко Георгій Павлович. Національний банк репресованих. Запис № 93043. http://www.reabit.org.ua/nbr/?ID=93043
