Компетентное жюри под председательством владыки Луки рассмотрело присланные в адрес оргкомитета работы и определило лучших из лучших.
Победителями конкурса стали:
1 место — Ксения Осьмакова (г. Глухов);
2 место — Ирина Павловская (г. Запорожье);
3 место — Юрий Скиба (г. Днепрорудное).
Поздравляем!
Все участники конкурса будут отмечены дипломами, а победители — награждены грамотами и ценными подарками.
Предлагаем нашим читателям ознакомиться с эссе, победившими в конкурсе.
Ксения Осьмакова, редактор газеты «Студентський меридіан» (г. Глухов)
Лампада у Богородицы. Житие мое
У Бога о каждом из нас свой промысел. Может, и хотелось мне быть зеркалом, в которое смотрятся красавицы, но нет — служу лампадой у иконы Богородицы. Вишу, колечками позвякиваю, хочу–не–хочу, а приходится всматриваться в каждого, кто приходит к матушке Христа. Оно–то возле нее быть почетно, но ответственно уж чересчур и рискованно. Народ ведь всякий бывает — от них и грехов, не ровен час, наберешься. Это вам не в алтаре висеть, где все благочестиво…
Сегодня забегал внук батюшки. Перед экзаменом. Поди ж ты детина вымахал. А ведь совсем недавно мамаша к лику прикладывала. Подымет мальца, а он сил не рассчитает и бах с размаху по стеклу головкой. Сам испугается, ручки на груди сложит и смотрит на Богородицу, мол, заругает или нет. А она, Владычица, своего младенца к груди прижимает и улыбается счастливо — дитя к Богу пришло… А ныне вон какой — подошел чинно, перекрестился. Руки дрожат, волнуется. Небось, не доучил чего. Так и есть. По губам читаю: старушке соседской дрова рубил весь вечер, умаялся и уснул. Да так, что билет последний и остался не доучен. Переживает, как бы он и не попался. Иди с Богом, чадо. Все будет хорошо. Дело–то доброе сделал. Матвеевна давно одинешенька живет, занесла ее жизнь на чужую сторону. Не обзавелась ни семьей, ни детками. Все при храме. А годы идут, силы уж не те…
А нрав у мальца озорной остался. Поди ж ты: к иконе приложился, Богородице подмигнул, меня погладил и бегом из храма — опаздывает.
***
Ну, и денек сегодня. Влетело в обед чудо–чудное, диво–дивное. И понять–то тяжело, мужчина или женщина. Нет, если присмотреться, все же, женщина. И сразу к нам: Богородица, дай… Тяжело с такими. Вот, прям, чувствую, что, если не получит желаемое, придется туго и Богородице, и Христу, и батюшке. А как ей просимое давать, если она и с тем, что имеет, не может сладить. Тяжело ей, видите–ли, сложно живется. На работе с начальником мира нет, муж разве что на ночь появляется, и, вообще, плохо все, так плохо, а она такая хорошая. И почему ее Боженька не любит? Ой, глупая, да если бы тебя Боженька не любил, давно бы уже погибла. А так тебе только показывают, что живешь ты неправильно. Ты только глянь внимательно. Плачет. Тушь потекла. И зачем столько намазала, глазищи ж во какие красивые. Просто так. Была бы сама собой, такой, как в детстве, настоящей, и жизнь была бы настоящая. А так… Для людей живет, не для Бога. Поговорил бы кто с ней. Наставил на путь истинный. Я ж не могу. Не моя парафия. Мое дело благовония источать. А душа–то у нее ничего. Выкарабкается. Все поймет. В конце концов, не в кабак же пошла горе заливать, а в храм прибежала. Значит, шанс есть. Правда, Матушка?..
***
Сегодня радостно позвякиваю — был у нас с Богородицей гость желанный. Повадился ходить в храм мужчина. Не старый еще. Придет, сядет на скамеечке напротив иконы и смотрит. Прямо в глаза смотрит. И такая радость у него на лице, словно он Ее вживую видит. А потом начинает рассказывать. Сегодня говорил о том, что по–прежнему один. Что супруга бывшая, слава Богу, живет счастливо, а дочка совсем взрослая. Вот бы и ей счастья побольше. И ума, чтобы не растерять дары Божьи. А с работой не ладится. Вроде бы и дело интересное, но не денежное. Мучается, то ли бросать, то ли держаться до последнего. Может, Богородица подскажет? Нет, он не настаивает. Если это его крест, то он его понесет безропотно. Потому что верит Богу. И Богородице верит. Просто хандра накрыла. Одиночество — штука сложная. Хотя какое уж тут одиночество, если рядом Христос. А если Он рядом, так чего же хандрить. Ну, вот и успокоился. Вот и мир вокруг приобрел краски, а то серость и серость. Ушел… Светлая душа. Такие сейчас редкость. А ведь впереди у него еще столько всего. Не нужно ему об этом знать. Пусть верит. А по вере воздастся.
***
Странные люди, ей Богу, приходят к Богородице. Ну, делаешь дела добрые, и делай, чего сердце рвать?..
В аккурат после вечерни — храм вот–вот закроют — вошла молодая женщина. Видать, после работы. Поставила сумки возле дверей и — в наш придел. Мучается, сердобольная. По соседству бабулька живет, дело уж к восьмидесяти. Последнее время давление расшалилось, а ноги вообще не идут. Ни в магазин, ни в церковь — никуда. С горем пополам доковыляет до соседа, возьмет литрушку молока на лавочке, отдохнет маленько и до дома ползет с палочкой, отдышится на своей скамейке и потом уж во двор. А без хлеба ведь никак, и таблетки нужны, и сапожки суконные на зиму… Приметила, значит, бабулечка, в какое время соседка в город на работу едет, и выжидает под калиткой: «Купи, деточка, хлеба черного, и таблетки от давления на исходе…» Раз, другой, третий… И ничего, вроде, особенного в этом нет — все когда–то состаримся, не ведомо, как доживать будем. Вот только, оказывается, у бабули в этом же селе сын живет. И невестка имеется — она даже в храм ходит. Примириться не могут. Старушка с характером: все ей не так, все черным–черно и просвета не видно. А однажды невестку даже в воровстве обвинила. Потом разобралась, прощения попросила, а та теперь к ней ни ногой. И сыну придирки постоянные не по душе. Так и живут… Нет, совсем без присмотра он ее не оставляет — огород посадит и уберет трактором, от снега откопает. А хлеб, таблетки, «печенья дешевого грамм двести и колбаски, такой, как ты прошлый раз приносила» — это к соседке.
И стоит она, душа добрая, теперь перед Богородицей и мечется: может, отказывать бабуле под предлогом благовидным? Может, она поймет что и примирится с родней? Хоть перед страхом остаться без куска хлеба? А она, получается, мешает. А с другой стороны — как отказать? Как?! Каждый день дважды мимо дома идет. Глаза воротить? Прятаться? А потом всю жизнь мучиться, что в хлебе отказала? В хлебе?!
Мда… Посмотреть бы на эту бабулечку — наворотить такого…
Губы шепчут, шепчут. О чем это она? «Вразуми их, Божья Матерь. Примири их, мучаются, ведь, все. Кто знает, сколько кому жизни осталось. Не хорошо все это… Я куплю ей и хлеб, и сапожки, и телефон опять пополню, но менять что–то надо, Матушка. Невестка ее вчера при встрече опять глаза в сторону отводила… В душе — будто кому не добро делаю, а беду. Примири, управи…»
Перекрестилась, на часы глянула — на автобус бы не опоздать. Да и по дороге плюшку соседке нужно купить, впереди выходные…
Помоги ей, Богородица, умается ведь…
Ирина Павловская (г. Запорожье)
Величие слова
Слово — дар Божий. Не всем людям дан и не все умеют им пользоваться. Так и превращается цветущий сад души в тлен.
Не ценю. Теряю бдительность. Умение говорить красиво, четко, рассудительно — талант, труд. Нужно научиться выбирать слова, владеть своими мыслями, собой, вовремя промолчать.
Слово равно Бог. Один мой друг имел привычку следить за речью. Он поправлял и меня, учил не пустословить… Мой друг прав. Это работа над собой, ответственность перед Богом не чернить Его красоту и себя. Для исправления нам и дано покаяние.
Мои слова часто обретают форму письма. Я прошу Бога спасти души моих любимых людей и тех, которые причинили боль и тех, кто тяжело страдает, терпит болезнь.
Это такой подарок драгоценный — говорить, петь, молиться. Золото в наших устах. Только бы хранить Веру, чистоту в общении, сохранить свой человеческий облик. Не превратиться в мусорку, откуда мухи да мухи….
Сколько замечательных стихов, рассказов, поэм, детской литературы! Слово обрело жизнь на страницах книг, оно сеет в сердцах людей нравственность, тактичность, чистоту, сопереживание. Дай Бог, чтобы разливались щедро и богато реки радостных, искренних, лазурных как небо, слов. Белыми голубями летели бы в небо! Ах, как не хватает этих рек. Чаще встречаются черные вороны в небесах и грязные реки обидных слов.
Как приятно слышать добрые речи, называть людей ласково, нежно. И как остро душа чувствует фальшь. Оступился, очернил душу руганью, не стерпел, открыл окно с гнилой рамой. Распахнуть бы окна навстречу чистым Божьим словам. Ведь приятно же послушать пение птиц, журчание родника. Мы тоже как птицы, славим Бога своим пением! А особенное место в моем сердце принадлежит церковным песнопениям. Это елей, благодать с небес. Господи, даруй всем певчим наших храмов здоровья, благополучия, крепкой веры, милости, теплоты! Пение во время Богослужения — это рай.
Мы, люди, сами выбираем как сказать — грубо или нежно, мягко или больно, с благодарностью или со злобой. Сами выбираем букет, который дарим людям и Богу.
Великий дар — говорить, петь, молиться. Слава Богу за всё!
Юрій Скиба, ветеран журналістики (м. Дніпрорудне)
Т. Шевченко: «Якби ви вчились так, як треба…»
«Коли помре моя мова…»
Чи зміг би ти, земляче, на подібну жахливу перспективу свого родоводу з упевненістю видатного аварського поета Расула Гамзатова заявити: «…тоді згину і я»? Перейнятися цією чутливою гризотою підштовхнув наростаючий роздрай щодо мовно-культурної уніфікації отчого загалу.
Вулиця з двостороннім рухом
Здавалося б, навіщо керманичам за вкрай складної соціально-економічної кризи вкотре загострювати суто комунікативну сферу, покликану єднати, а не ділити, співвітчизників? Вона на очах перевтілюється з вартового всенародної згуртованості у центрфорварда барикадування, вже ставши запальничкою кримсько-донбаського «вогнища». Невже цього замало?! З одного боку — прибічники державної одномовності, з другого — двомовності. А між ними — прірва взаємного неприйняття, недоброзичливості, протистояння… Мимоволі згадується мудра думка Михайла Драгоманова: «Спілкуватися і мислити можна будь-якою мовою, а ось любити й ненавидіти — лише материнською».
Що ж особливо тривожить при недорозвиненості культури міжетнічних відносин, так це спроби перекласти тягар тоталітарних часів на плечі «зайд». З поширенням відрази на їхню озвучену душу. На жаль, цьому сприяла попередня непродумана внутрішня політика держави. Скажімо, виникала в СРСР потреба звести велике підприємство — оголошувався всесоюзний ударний похід у визначену місцину. Зазвичай, без консультацій з демографами, соціологами, навіть тамтешніми радами, котрі просто «ставилися до відома»: матерія ж бо (себто господарча доцільність) — первинна, а все свідомісне (мова, культура, традиції) — вторинне. Не винятком було й рішення про спорудження Запорізької АЕС та залізорудного комбінату. Ось і їхали звідусіль технарі, байдужі до слова, звичаїв, укладу життя подніпровського козацтва. У повній відповідності з популярним тоді пісенним рефреном: «Мой адрес — не дом и не улица. Мой адрес — Советский Союз». Мовляв, усі ми «радянські люди», тож навіщо перейматися регіональними «особливостями»? З розпадом же Союзу чимало місцевих вихідців із Поволжя, Кузбасу, Сибіру, проживши в новій Батьківщині не один десяток літ, за усталеною звичкою не завдали собі клопоту вивчити українську бодай на побутовому рівні. Хоча інтернаціоналізм, інтелігентність та й просто елементарна ввічливість — вулиця з двостороннім рухом…
Єдність — у різності!
Гортаючи пережите, низько вклоняюсь отчим святиням: старенькій хаті, де побачив світ, розлогим вербам, з яких так весело пірналось у річкову глибінь, неозорій леваді край села, а завше — милозвучному слобожанському слову. Рідна говірка ніжною хвилею вихлюпує з минувшини дорогі спомини: лагідне літнє надвечір’я, невеличкий човен, духмяний запах свіжоскошеного сіна, яким встелене днище, люб’ячий мамин погляд і чарівна, від діда-прадіда мелодія: «Тихо-тихо Дунай воду несе. А ще тихше дівка косу чеше…» Плюскіт води сплітається з переливами пісні, викрешуючи в грудях щось невимовно близьке, незамінне…
Певен, у кожного є такий нетлінний оберіг. Важливо лише достукатися до нього, бо великі падіння починаються з малих переступів — через родинні пороги, звичаї, ненину колискову. Ніби ковток води у спеку, всім потрібні рідна земля, мова, історія. Без них ми — птахи без гнізда, дерева без коріння. Як поєднати «свої» й «чужі» духовні витоки? Як не піддатися спокусі простих рішень таких заплутаних і задавнених міжетнічних клубочків? На кшталт, не знаєш — навчимо, не хочеш — змусимо. Свідомість же — надто делікатний інструмент, аби на ньому грати кулаком наказу, а завше примусу. Якщо в службовій сфері він здатен спрацювати, то в побуті викличе ще більший спротив і відчуження: силоміць коханим не станеш — і в сім’ї, і в державі…
Чи ж не розумніше без політичної тріскотні та кампанійщини, виважено й делікатно формувати атмосферу взаємоповаги, порозуміння, за висловом Павла Тичини, «чуття єдиної родини»? Аби всі думали по-державницьки, а вже кожен, залежно від походження та виховання, — по-українськи, по-російськи, по-білоруськи чи по-єврейськи. З безумовним шануванням вікових традицій свого спільного дому. Тоді й станемо політичною нацією — єдиними в різності. Подібно швейцарцям, британцям, американцям, канадцям та іншим високорозвиненим «збірним» народам. Пригадується навдивовижу актуальна відповідь гіда із Сінгапура про секрет тамтешньої суспільної злагоди під час відвідання міста-держави у складі екіпажу дослідницького судна «Каллисто» Далекосхідного наукового центру: «Найперше — вважаємо себе сінгапурцями, а вже відтак — китайцями, малайцями, індійцями чи індонезійцями…» Іншими словами, ГРОМАДЯНСЬКІ чинники у азійських «тигрів» превалюють над НАЦІОНАЛЬНИМИ. З вражаючим результатом: за піввіку незалежності колишня захланна англійська колонія, мов гидке каченя із андерсенівської казки, перетворилася в прекрасного лебедя — одну з найзаможніших, найдинамічніших цивілізаційних потуг! Ми ж, такі древні та високодуховні, за вдвічі менший строк ганебно скотилися до світового дна, ніби підтверджуючи Шевченків присуд: «Славних прадідів великих правнуки погані…» Невже не соромно?
«Корінна» нація — право чи обов’язок?
До речі, братам-слов’янам варто повчитися мистецтву співжиття у євреїв. Будучи трагічно розсіяними по світах і часто-густо перебуваючи в несприятливому, а то й ворожому середовищі, вони звикли досконало оволодівати візитною карткою автохтонів — їхньою мовою. Бо це не просто вияв чемності, поваги до господарів, а й елементарно… вигідно собі ж: будь-які справи із сусідом, діловим партнером легше вирішувати його рідним засобом спілкування! Що давно вже стало НОРМОЮ в обожнюваному нами «європейському домі». Так, у Фінляндії шведи, складаючи всього кілька відсотків громадян, державно гарантовані власною комунікацію. А Ізраїль, перебуваючи фактично всю свою новітню незалежність (з 1948 р.) у стані перманентної війни з арабами, забезпечив мову останніх (лише чверть населення) тими ж правами в усіх сферах громадського життя, що і «панівного» етносу. Загалом увесь цивілізований світ затямив необхідність суспільного курсу на полікультуралізм, окрім… історично поліетнічної, різносвідомісної, багатоспілкувальної неньки — «центру Європи»!
Їй-бо, ми ніби затялися (меншість активно, більшість пасивно) довести справедливість біблійного ставлення до багатомовності як Вищої КАРИ за непослух — гордовите зведення пращурами «до неба» Вавилонської вежі. З такими ж сумними наслідками. Ну, що заважає мирно співіснувати на рідній дідизні мовам-сестрам, не політизуючи, не зіштовхуючи лобами разом з їхніми носіями?! Думається, тоді б і отримали реальний шанс на порозуміння з «бунтівними» регіонами — Кримом та Донбасом, без бійок та крові навернувши їх до лона матері Вітчизни. І ніякі своєкорисливі інтереси «третьої сторони» не стали б на заваді ВОЛІ ТАМТЕШНЬОЇ ГРОМАДИ!
Адже різні народи тримаються разом не завдяки наглядово-каральному дрючку провідного колеги, а на основі РІВНОПРАВ’Я у всіх сферах державного устрою, без поділу населення та їхніх засобів спілкування на перший та другий сорти. Невже так важко усвідомити просту істину: роль «корінної» нації полягає не тільки й не стільки у ПРАВІ на домінування в державі, як у ОБОВ’ЯЗКУ гаранта вільного розвитку всіх співвітчизників?! Забуття ж або свідоме ігнорування другої складової частини доведеної світовою практикою «формули» невідворотно спричиняє ріст сепаратизму, «відокремницьких» настроїв, а зрештою — розкол, розвал та розпад єдиної спільноти.
Коли більшість дбає про меншість…
Мимоволі пригадується мудра думка великого патріота України, одного з найвизначніших економістів світу, члена Римського клубу Богдана Гаврилишина (на жаль, уже покійного), висловлена ним ще напередодні здобуття Україною Незалежності. Вочевидь, передбачаючи національну «вишневу кісточку», на якій ризикує послизнутися наша державність, він порадив тодішнім провідникам відродження взяти приклад з його другої Батьківщини — Швейцарії, де суспільна стабільність століттями тримається на неухильному дотриманні принципу забезпечення громадянських і духовно-культурних потреб меншості більшістю. Тоді у перших просто не буде приводу самим боронити власну ідентичність. Тим паче — у силовий спосіб, та ще й принаджуючи зовнішні сили…
Вочевидь, недарма ця традиційно нейтральна альпійська республіка, попри максимально «роздріблений» конфедеративний устрій і наявність чотирьох офіційних мов — німецької, французької, італійської та ретороманської, не знає власних «сепарів» і «бандерів», незмінно перебуваючи у першій трійці найбільш заможних, стабільних країн. На жаль, рідненькі «батьки держави» та підтримуючі їх політичні сили не дослухалися доброї поради. Ось по-кравчуківськи й маємо те, що маємо: сум, глум та сором на визначні іменини своєї державності…
