Карантин для недільної школи став справжнім викликом, вона виявилася зовсім не готовою до роботи в нових умовах. А може і не треба було? Почекати, поки все закінчиться? Та й самим потрібно було розібратися — зі своєю розгубленістю і сумом? А можна було б взагалі щось зробити? Що виявив карантин? Які висновки потрібно зробити? І взагалі чи потрібно щось змінювати? І як поводитися, якщо щось подібне трапиться знову?
Над питаннями розмірковує Тетяна Петренко, вчитель недільної школи «Дзвіночки» Свято-Покровського храму м. Оріхова.
Інколи задаю собі таке питання: «Чи зможу я вижити на безлюдному острові?» Чому це мене так хвилює? Спробую пояснити. Страх не від того, що я не зможу знайти їжі чи води, що мені буде холодно або мені ніде буде спати вночі. Страшно мені від думки про самотніть. Авжеж, ви будете мені казати: «Маловірна!» Згодна. Людина слабка. Але Господь для Адама створив Єву, щоб того звеселити і була йому втіха. Щоб ці двоє могли спілкуватися і тримати один одного за руку, бути разом.
До чого це я? Перебуваючи на карантині, я зрозуміла, що стаю частково самотньою. Коронавірусна пандемія павутинням страху обвила людство. Комп’ютери, телефони, планшети замінити живий погляд близьких. Тільки тісний круг. Стислі завдання і абияк вивчений матеріал на свій розсуд. Це той час, коли нам випадають відповідні години перебування у обмеженому колі друзів, знайомих. Нам дозволено перебувати у безлюдних місцях. Хіба слово «бездюдні» не призводять людську свідомість до паніки, смутку? Масками ми захищаємося. Але від чого? Від посмішки близьких. Ми лише бачимо очі, швидко пробігаючи мимо…мимо.
Люди почали боятися один одного, тим самим переключаючи свою увагу на машину. Інтернет. Все життя саме тут. Віртуальний світ, люди, спілкування без обличчя.
Особисто для мене карантин розкриває лише негативні сторони. Це той самий страх безлюдного острову. Та всупереч вище сказаному, я відкрила для себе, що почала більш трепетно цінити кожну людину на своєму життєвому шляху. Незнайомі люди — живі і здорові в реалі — теж мені в радість. А раніш навіть не помічала.
Негативно вплинув карантин на існування недільної школи. Діти не один місяць звикали до спілкування в групі онлайн. Кожного разу хтось задавав питання: «Коли можна прийти до храму? На урок».
Хіба ж можна замінити електронними текстами емоції і погляд вчителя, коли той розповідає дітлахам життя святих? Чи можливо передати дитячій уяві білійні історії і не бачити при цьому реакції розуміння усього важливого для духовного зростання? А яка теорія без практики? Причастя — ось що нас укріплює і дає зрозуміти незрозуміле.
Я щиро вірю, що у кожній недільній школі відбулися радістні зустрічі після тривалої розлуки. Кожен учитель і кожен учень зрозуміли, як важливо бачити, чути, відчувати іншого поряд, в реалі. Не кожному під силу пережити такі випробування. За такий час діти можуть піддатися спокусі і відійти від храму.
Живого спілкування не замінити жодною машиною. Я хочу бачити яскраві і допитливі оченята своїх учнів, їх щирі посмішки і чути поряд гомін діток Божих! Хай буде так!
