Дети рождаются любознательными: они приходят в мир с врожденным желанием понять, как устроено все вокруг — они всюду вникают, всем интересуются, обо всем спрашивают. К новым впечатлениям и знаниям их побуждает не внешнее принуждение, а внутреннее желание удовлетворить свое любопытство. Куда потом все исчезает, а главное — почему? В том числе и в воскресной школе. И что делать?
Своїми роздумами ділиться Фофанова Олена Григорівна, педагог центру розвитку дитини «Паросток» храму свт. Луки Кримського м. Енергодар.
Допитливість є у людини протягом всього її життя, бо ми чимось цікавимось, щось досліджуємо, вивчаємо, а у віці дитини вона взагалі є головним мотиватором для пошуків нових знань, для експериментування, для нових відкриттів, для творчості. Завдяки допитливості ми пізнаємо світ і все що в ньому є, бо ми хочемо дізнатися все про те, що нам цікаво. У дорослому віці людина робить не тільки те, що їй цікаво, але й те що треба зробити, бо вона несе відповідальність (за сім’ю, за дітей, за колектив колег, за виконання роботи). А от дитина інколи не хоче робити те, що треба (як ми, дорослі, це вважаємо), бо їй це нецікаво. І одним з таких не хочу є: «Не хочу вчитися!». Але ми всі розуміємо, що дитині потрібно вчитися. То як зробити так, щоб вона захотіла вчитися? Відповідь очевидна — треба зробити процес навчання цікавим. У недільній школі також.
Діти за своєю природою допитливі, весь час чимось цікавляться, задають безліч питань, чим створюють для нас, дорослих, деякі незручності: шум, гам, декілька дітей одночасно потребують до себе уваги. Тому варто створити разом з дітьми правила поведінки, яких будуть дотримуватися усі, а не починати навчання із заборон, або навпаки із вседозволеності. Довелося і нам у своїй недільній школі створити правила. До речі, діти одразу почали казати чого не можна робити (тобто вони звикли до заборон), а про те що можна, або що треба робити ніхто навіть не згадав. Тоді я запропонувала дітям зробити таблицю, де буде три колонки: «Можна», «Не можна», «Треба». Кожен учень висловлював свої думки з цього приводу, а потім ми разом записали всі правила, які зобов’язалися виконувати. Дітям було цікаво виступати у ролі засновників правил, вони не забули про них наступної неділі, а самі нагадали, що їх треба записати, бо вони принесли і аркуш паперу великий, і маркери. Мені теж тепер цікаво — як вони будуть дотримуватися своїх правил, чи надовго їх «вистачить», що будуть робити з тими, хто порушує правила? Мені дуже цікаво …
Ну то що, правила створили, час і до навчання приступити. Щоб цей процес не був нудним, вирішили робити уроки інтегрованими, тобто коли за однією темою працює декілька різних спеціалістів, розкриваючи її кожен у своїй сфері і доповнюючи таким чином один одного. Наприклад, вчитель Закону Божого розповів дітям про те, як Бог створив усе, психолог закріпив ці знання у грі «Я знаю …», в якій діти пригадували назви річок, гір, планет, дерев, квітів тощо, вчитель музики запропонував учням показати, як співають тварини й пташки, а на закінчення вони разом з викладачем прикладного мистецтва зробили жучка-сонечко. Таким чином діти тему Божого творіння вивчили та закріпили у різних видах діяльності. Їм дійсно було цікаво, не виникало бажання відволікатися, сумувати. Невеликі за часом блоки, відведені для кожного викладача, зміна діяльності, індивідуальний підхід та створення доброзичливого психологічного клімату сприяють зацікавленості дітей у наступних уроках, яких вони тепер чекають з нетерпінням.
А ще я вважаю, що у школі має бути цікаво всім: і педагогам, і учням, і батькам. І нам, дорослим не варто соромитись навчатись у дітей. Мені скажуть: чому нас можуть навчити діти, адже це вони прийшли вчитися? Так, діти прийшли отримати від нас знання, бо ми дещо за свій вік пізнали. Проте, так само дещо і втратили. Чи маємо ми, дорослі, ту щирість почуттів, що мають діти, чи вміємо так радіти, як діти, чи може в нас залишилася та допитливість, що є у дітей? До того ж неможливо пізнати неосяжне, тому ми все життя маємо навчатися. То чим ми гірше за дітей? І тому я до недільної школи теж ходжу навчатися. У дітей я вчуся бути собою: без прикрас і без шорів, за якими часто дорослі ховають свої комплекси і недоліки. Я із задоволенням відвідую уроки інших викладачів і не заперечую, коли батьки бувають присутніми на моїх уроках, тому що бачу — їм цікаво! Для мене це нагорода і радість, коли батьки самі долучаються до наших бесід, виготовлення якихось поробок або атрибутів до свята, навіть до перегляду дитячих мультиків. Я їм вдячна за ту непідробну зацікавленість до наших «дитячих» справ, за поміч, за активну участь і підтримку. Інколи мені вдається побачити в них тих самих дітей, яких вони у собі далеко заховали. І дарма: бо тоді вони справжні, такі, якими їх створив Господь: добрими, чуйними, відкритими, люблячими. Адже сказав Господь: «Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!» (від Матвія 18:3)
