Паламар храму ікони Божої Матері «Цілительниця» м. Запоріжжя Максим Фандуль
Спогади про бабусю Марію
(Мошкіну Марію Пилипівну)
Моє дитинство було повноцінно щасливим, бо я жив з бабусею. Окрім турботливих батьків, гарних друзів та купи веселих забав, я мав людину, яка краще за всіх знала, коли мені треба поїсти, який одяг не дозволить мені змерзнути на вулиці та коли треба піти до церкви, щоб взяти благословення на навчальний рік.
Прокидаючись у неділю рано вранці, коли сонце ще не встигло осяяти кімнату світлом, коли птахи ще ледве прокинулись перед початком нового дня, я вже чув, як хтось шепотить у куточку кімнати. Горить тихенько світло лампи.
— Хто рано встає, тому Бог дає, — відповідала бабуся на моє спантеличине
— Ба, ти куди так рано?
А вона далі, наче не помітив, продовжувала молитву:
— Слава тобі, Боже, слава тобі…»
З батьками було все більш зрозуміло у щоденних звичках. Ось збираються на ринок, ось готують їжу, ось готуються на работу, а ввечері відпочивають. У бабусі ж завжди був набір деяких справ, овіяних незвичайністю, які батьки не робили. І це визивало зацікавленість чи навпаки — нерозуміння. Наприклад, здавалося, що у бабусі постійно піст. Ми приготуємо щось смачненьке, кличемо бабусю, а вона відмовляється. Не міг також я зрозуміти, звідки в неї стільки сил відстоювати ці церковні служби з іі хворими ногами. Якось пішов за компанію із нею у церкву, то ледве «вижив»: жарко, ноги крутить, спину крутить. Запитую:
Ба, ну коли вже кінець?
— Скоро, — відповідає вона.
Та турботливо пропонує присісти на невелику лавку у закутку.
— Бабусю, сідай зі мною, як в тебе ноги не болять?
— Ні, не хвилюйся, я краще постою, — і ще додасть про себе:
— Аз есмь червь, а не человек…
І ось сиджу я, і намагаюсь зрозуміти, про що це вона. І тільки з роками я знайду ці схожі слова у Псалтирі.
Коли ми виїжджали з батьками у відпустку, то ніколи не знали, як зміниться наша квартира. Адже бабуся наче отримувала натхнення на якийсь маленький ремонт: щось підкрасити, десь підмазати. А одного разу і зовсім самотужки переставила шкаф та диван місцями у своїй кімнаті.
— Ба, ну навіщо ти сама це зробила, він же тяжкий і великий, чому не дочекалась нас? — це були мої риторичні питання, адже бабуся не звикла просити допомогу.
Її чоловік, мій дідусь, був військовим. А після війни працював на заводі. У них було четверо дітей. І бабуся якось зібралася підробити та найнялась поблизу дому у готель прибиральницею. Дідусь вже через тиждень сказав їй, що він сам впорається із заробітком грошей, а їй краще бути вдома з дітьми. Вона не стала сперечатися. І нехай дохід у сім’ї був невеликим, усі діточки завжди були охайно одягнені та чистенькі. Так бабуся навчилась шити і завжди знаходила собі чим зайнятись. І вже в поважному віці не могла сидіти без діла.
— І що я буду там сидіти? — відповідала вона про дворову лавочку, де зазвичай збиралися місцеві пенсіонери.
І дійсно, коли в мене був вільний час, я частенько складав бабусі компанію у поході на ринок або на кладовище. Вона берегла кожну копієчку, але у той же час ніколи не жаліла грошей, якщо нам на щось не вистачало. Завжди прагнула нам допомогти і казала:
— Ось я помру, а ви будете цим користуватися і мене згадувати.
Ну, як бабуся, така рідна людина, може померти? Завжди я обурювався, коли чув від неї такі слова. Хоча коли ми разом їздили на кладовище, щоб прибрати могилки її батьків, бабуля завжди віталася із ними як з живими. І здавалося, що смерті насправді немає. Бабуся завжди клопотала, щоб могилки були прибрані. Але частіше вона була на службах у храмі.
— Ба, ти куди?
— У храм.
— Знову?
— Знову.
— Ти ж тільки була вчора?
— Сьогодні батьківська суббота, треба помолитися за покійних.
І так вона завжди прагнула до храму. Незважаючи на дощ, погане самопочуття чи ще якісь перепони. І навіть коли здоров’я почало вже здавати. Тоді ми із бабусею їздили на таксі. Тут я вже був для неї помічником. Просто хотів віддячити. І ми частенько сміялися:
— Пам’ятаєш, бабуся, як ти мене водила за ручку?
— Ага.
— А тепер я тебе.
Одного разу я повернуся з роботи та зустрів стурбованого батька, який сповістив мені, що бабуся впала та, напевно, отримала перелом. У кімнаті я побачив бабусю, яка лежала на кроваті та посміхалась, наче нічого не сталося:
— Бабцю, ну як ти так?
— Сама не знаю, онучок. Повело якось.
— Бабуню, де болить?
— Наче нога.
Потім ми дізналися, що це перелом шийки стегна. Лікарі відмовилися брати бабулю на лікування, бо їй вже було 86. І операційне втручання було ризиком. Так наша бабуся Марія перестала ходити. Але кожного дня вона намагалась стати на ноги, тренувалася і все вірила, що зможе знову ходити. Її перемогою було те, що вона могла недовго сидіти. Ми її возили по кімнаті, показуючи її «володіння» і жартуючи з того, що вона як королева. За два роки вона мужньо переносила своє нове становище. І лише декілька разів жалілася, що не може встати. Весь інший час вона з терпінням ставилась до ситуаціїї.
З часом пам’ять погіршувалася, бабуся слабла і вже не пам’ятала, скільки часу вона лежить. Господь Бог наче допомогав їй справитися із обставинами. А храм вже тепер «приїжджав» до неї батюшкою. Так вона встигла прийняти причастя та відійти до Бога у святий тиждень після Пасхи. Це був тихий та мирний перехід вночі. Коли ми всі спали. Таким чином, бабуся, відвела нас від тяжких хвилин розлучення. На душі ми відчували якусь таємничу тишу та спокій. На відспівуванні батюшка поклав вінок з плащаниці у домовину, бо це була світла пасхальна седмиця. А я зловив себе на думці, що збулося бабусине бажання бачити всіх родичів, за яких вона молилась, у церкві.
Пройшло вже три роки, як бабусі немає з нами. Але тепер вже я кажу собі у храмі нагадування: «Аз есмь червь, а не человек» і прокидаюсь рано вранці у неділю, поспішаючи до храму.
