Священник – це не професія, а покликання
Черненко Ірина, прихожанка храму в ім’я святої мучениці Татіани, м. Мелітополь
«На віку, як на довгій ниві, дитино, не пройдеш, ніг не вколовши», – приказувала частенько моя бабуся Марія, коли я, бувало, прибігала до неї зі своїми жалями. З роками ця приказка ставала дедалі зрозумілішою, бо життя огортало все новими й новими проблемами, змушувало шукати відповіді на «вічні запитання», робити той чи інший вибір.
Середина 90-х років минулого століття. Звичайний літній день. Я, майбутня мама, йду повз єдиний на той час у місті храм – кафедральний собор в ім’я святого благовірного князя Олександра Невського, і невидима Божа сила вводить мене під високе церковне склепіння, де я застигаю перед однією з ікон Пресвятої Богородиці. Власне, так розпочалася (а може, розширилася з дитячих літ) моя дорога до Бога і храму.
Без Провидіння Божого нічого не буває ані у Всесвіті, ані в історії, ані в суспільстві, ані в житті окремих людей. За декілька років потому ми разом із чоловіком Володимиром прийшли на Божественну літургію до храму в ім’я святої мучениці Татіани, настоятелем якого є отець Михаїл Пецій, і стали його прихожанами. Саме навколо батюшки, завжди привітного й щирого у спілкуванні, і лагідної матушки Іоанни об’єднується наша церковна громада. Невтомний трудівник, що попри всі труднощі продовжує зводити будівлю храму (до речі, спроєктовану ним самим), отець Михаїл завжди знаходить час поспілкуватися зі своєю паствою не лише з питань духовних, а й з тих, що виникають у повсякденному житті.
Коли ми хворіємо, то зазвичай ідемо до лікаря, який лікує наші фізичні недуги. А що робити, коли болить душа чи мучить сумління за скоєний вчинок? Православний християнин у такій ситуації шукає розраду в церкві, йде за порадою до священника, що через свою любов до Бога і людей подає стражденній душі допомогу. За прикладом далеко не ходитиму. Так, завдяки батюшці Михаїлу, моя близька подруга Марина повернулася до православної віри, від якої була відпала, і знайшла душевний спокій і розраду.
З огляду на стрімкі зміни, що відбуваються в сучасному світі, священник нині має бути і тонким психологом – знавцем людських душ, і філософом, поєднуючи знання церковні з життєвими прикладами, і взірцем, особливо для молоді, яка робить лише перші кроки до Господа. Усі ці якості поєднує в собі отець Михаїл, для якого священство – це не професія, а поклик душі. Напевне тому він багато уваги приділяє роботі з молодими людьми, які приходять до храму, керуючи православним молодіжним об’єднанням «Логос». Проте не лише молодь тягнеться до батюшки, а й усі ми, що прагнуть розібратися у своєму житті, знайти відповіді на вічні запитання й знайти дорогу до Господа, особливо в цей складний час, який переживає наша Церква і наша країна.
У нашій громаді при храмі в ім’я святої мучениці Татіани, як і в кожній православній сім’ї, є свої традиції, «засновником» яких є наш батюшка. Це і привітання прихожан з іменинами та днем народження, коли винуватці цієї урочистої події після літургії отримують із рук отця Михаїла в подарунок просфору, а хор і вся паства радісно співають «Многая літа». Це також покаянний (служиться в перший день кожного місяця) і подячний (служиться в останній день кожного місяця) молебні. Останній, як на мене, дуже важливий для нас, православних християн, адже щодня ми опиняємося в різних життєвих ситуаціях і часто просимо Бога про допомогу, молимо його, щоб відвернув біду чи усунув якусь проблему, але при цьому забуваємо подякувати йому і за наші радощі, і за наші болі, за кожен наш день, подарований Творцем. А подячний молебень, що служиться в нашому храмі, дає можливість нам, прихожанам, згадати всі важливі події, що відбулися в житті протягом місяця, і сказати Богові за них: «Дякую!».
Особисто мені хочеться подякувати Богу й за те, що в житті моєї родини і моїх друзів є такий священник, як отець Михаїл, що служить по велінню серця, допомагаючи нам зростати духовно й зміцнюватися у вірі.
