Софія Гончаренко
Наш батюшка
«Високе звання священника.
Бо чий це сан? – Сан Христов»
Святий праведний Іоанн Кронштадтський
Яким повинен бути священник? Отець Іоанн Кронштадтський на це питання відповідає так: «Священник – ангел Господень, священник – заступник за народ, священник – слуга Божий, зброя Божої благодаті…».
Вищі звання із всіх названих на землі, якими вбрала людей благодать Божа, є звання царське і священицьке: тому дана повна, вища влада на землі, а цьому – влада небесна – відчиняти і зачиняти небо, рішити та в’язати гріхи людей (Мв. 18:18); народжувати в нове життя – із тлінного в нетлінне, із нечистого в чисте, переводити із тимчасового у вічне, освячувати і обоготворювати.
Для багатьох наш батюшка (настоятель Свято-Володимирського храму м. Вільнянська протоієрей В’ячеслав Гончаренко) вважається однією із загадкових, незвичайних та цікавих людей, особою, покликання якої – це служіння Богу і людям, з певним способом життя.
Маючи чималеньку паству, отець В’ячеслав піклується «показати кожному стану та званню надію у Христі». З перших днів свого священнослужіння батюшка розмірковує про те, як треба свято робити діло Боже, щоб слово не розходилося з ділом, як відповідати високому призначенню священника, якому дано «користуватися такою честю, яку не дав Господь і Ангелам», як достойно виконати покладений на нього благодаттю священства обов’язок – привести до Престолу Божого свою паству – всіх до єдиного – з’єднати усіх у Христі рятуючою силою любові і всім разом предстати перед Отцем Небесним.
В отці В’ячеславі особливо вражаюча незвичайна цілісність і життєвість його пастирського служіння. Він не є суровим подвижником-аскетом, не виокремлюється вченістю, але весь горить духом полум’яної ревності і самовідданої любові до Бога, дієвою, співчутливою любов’ю до всіх тружденних і обтяжених людей.
Все життя нашого настоятеля є прикладом того, що пастирю не можна жити подвійним життям, не можна розділятися між Богом і світом. Все пастирське життя батюшки – і домашнє, і церковне, і особисте, і громадське – є єдиним, цільним, нероздільним служінням Богу, цілковитим життям у Бозі. Він вибрав Христа і обрав шлях служіння Йому.
Отець В’ячеслав виховує в собі та оберігає полум’яну віру в Бога і гарячу любов до Нього і перебуває з Ним у тісному єднанні. Всім цим своїм подвигом він укріпляє в собі непохитну основу свого пастирства. На цьому він будує і другу половину свого пастирського служіння по відношенню до людей.
Протоієрей В’ячеслав вміє глибоко відчувати людину, її проблеми та особливості. Саме тому парафіяни нашого Свято-Володимирського храму звертаються до настоятеля з проханням допомогти, помолитися за них, дати духовну пораду у життєвих справах.
Отець В’ячеслав прийняв тверде і безповоротне рішення належати повністю не собі, не своїй родині, а всім тим, хто буде мати в ньому потребу. Це своє рішення він виконує, хоча не без перешкод та обмежень в своєму домашньому житті.
Сьогодні батюшка, окрім служіння в церкві, займається громадською діяльністю. Відвідує школи, лікарні, в’язниці, проводить бесіди.
Матеріальна турбота – це тільки початок, перша ступінь в справі допомоги отця В’ячеслава ближнім. Головна його підтримка людям полягає не в матеріальній, а в молитовній допомозі страждаючим та хворим. Бути священником непросто, приходиться багато зазнавати разом із своєю парафією. Але, не зважаючи на всі труднощі, протоієрей В’ячеслав залишається відкритою, доброзичливою людиною, яка бажає допомогти людям, повна внутрішньої доброти та щирості.
Пастирство – справа почесна, але разом з цим тяжка. Вона вимагає від отця В’ячеслава повного самозречення і самозабуття, напруженої уваги до себе, до своєї поведінки та виняткової чистоти життя. Наш настоятель – це наставник, який йде попереду і вказує шлях, якого повинні дотримуватися довірені його піклуванню християни. Пастир, за словами святителя Григорія Богослова, подібний дорогоцінному сріблу або золоту, тому він не повинен виглядати, як підроблена і фальшива монета. Стоячи попереду інших, отець В’ячеслав зобов’язаний справляти добрий вплив на пасомих і боятися, щоб не підійти під прислів’я: «Берешся лікувати інших, а сам покритий струпами». «Душа священника, — говорить святитель Іоанн Златоуст, — нічим не відрізняється від корабля, обурюваного хвилями, з усіх боків вона уражається: від друзів і від ворогів, від своїх і чужих. Іншим, коли вони гніваються, пробачають, а йому – ніколи; інших, якщо вони згрішили, охоче вибачають, а його – ні». Важке положення нашого батюшки серед сучасного грубого, черствого, напів’язичницького, забобонного суспільства, коли на священника дивляться як на людтну дивну і незрозумілу, як на особистість, без якої можна легко обійтися, або як на пережиток старих упереджень. Тяжкий та нелегкий пастирський хрест, але з всіма викликами сьогодення наш настоятель безсумнівно впорається, сподіваючись на всемогутню допомогу Пастиреначальника Христа, який обіцяв велику нагороду – вічні блага Свого нетлінного Царства (Лк. 22:29).
