Вороги Української Православної Церкви називають Її «московською», «структурним підрозділом РПЦ», «МПвУ». Однак, що саме регулює статус Церкви, як незалежної? Яка різниця між автономією і автокефалією? І чи може Церква вважатись незалежною, якщо вона не автокефальна?
Визначальним документом, який регулює статус Української Православної Церкви, є Її Статут. Статут є універсальним документом і наявний в кожної юридично зареєстрованої організації. В ньому прописана офіційна назва установи, положення про керівні органи, роз’яснення про діяльність організації, тощо. Фактично, статут — це паспорт організації.
Отже, відкриваючи Статут Української Православної Церкви ми читаємо наступне: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої» (Р.1; П.1). Що це означає? Перед тим, як розібрати цей пункт Статуту, необхідно нагадати, що такий статус УПЦ отримала в 1990-му році, згідно рішення Архієрейського Собору РПЦ, який відбувся 25-27 жовтня того ж року.
Лист міністру юстиції України про незалежність УПЦ
Статут УПЦ
Грамота про незалежність УПЦ
Гарне роз’яснення цьому пункту Статуту УПЦ дала в свій час особа, яка колись очолювала цю Церкву, а тепер — гонить Її. Йдеться про екс-митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенко), який казав наступне: «Самостійність в управлінні означає, що всі питання, які стосуються церковного життя в Україні, вирішуватимуться Священним Синодом УПЦ, собором її єпископів та собором Української Церкви… Наша Церква є законною, канонічною, єдиною, святою, соборною та апостольською. І ми йдемо благодатним, канонічним шляхом, яким повинна йти кожна Православна Церква… Крім того, є й інша — господарська та фінансова діяльність, справи милосердя, й духовної освіти. І в цьому ми тепер також незалежні від Московського Патріархату». («Православний вісник» №1, 1991. С.6-10)
Дивно сьогодні чути від вище згаданої особи слова про те, що УПЦ є залежною від Московського патріархату, адже в 1991-му році, коли він роз’яснював статус УПЦ журналістам, незалежність очолюваної ним Церкви не здавалась йому неіснуючою.
Однією з характерних рис незалежності тої чи іншої Церкви є наявність Священного Синоду, який би регулював Її діяльність. Пункт 2-й Статуту УПЦ свідчить наступне: «Найвищими органами церковної влади та управління Української Православної Церкви є Собор Української Православної Церкви, Собор єпископів Української Православної Церкви та Священний Синод Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і всієї України» (Р.1; П.2). Читаючи цей пункт Статуту УПЦ, є доволі незрозумілими претензії окремих осіб, які стверджують про те, що Українська Православна Церква «керується з Москви». Логічно припустити, що якби подібна ситуація мала місце, тоді це було би прописано в Статуті УПЦ, а у вище наведеному пункті можна було би знайти слова про те, що Собор єпископів та Священний Синод УПЦ, наприклад, підзвітні Патріарху Московському або ж щось, на кшталт — «всі рішення Собору єпископів та Священного Синоду УПЦ повинні затверджуватись Собором єпископів РПЦ…». Однак, як можна бачити, нічого подібного в цьому пункті Статуту УПЦ немає.
Знову таки, саме на цьому наголосив екс-митрополит Філарет (Денисенко), коли казав про те, що: «всі питання, які стосуються церковного життя в Україні, вирішуватимуться Священним Синодом УПЦ, собором її єпископів та Собором Української Церкви».
Між іншим, саме цей пункт є запереченням тим з УПЦ КП, хто сьогодні стверджує про те, що Харківський собор в 1992-му році було скликано незаконно, бо на ньому не було Предстоятеля. Предстоятель УПЦ не є повнотою влади в Церкві, тому претензії на «незаконність» Харківського собору є абсолютно безпідставними.
Є в Статуті УПЦ два пункти, до яких представники «Київського патріархату» мають найбільше запитань. Це пункти — 3-й і 5-й. Варто було би окремо обговорити ці частини Статуту УПЦ, для того, аби знайти відповіді на наявні запитання.
Отже, пункт 3-й Статуту УПЦ каже, що: «Українська Православна Церква з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву» (Р.1; П.3). Про що йдеться в цьому пункті? Звернемось за роз’ясненням до екс-предстоятеля УПЦ Філарета (Денисенко): «…ми маємо канонічні та молитовні зв’язки з Московським Патріархатом, а через нього — з усією Вселенською Православною Церквою, тобто ми складаємо ту єдину Православну Церкву, яка існувала від апостольських часів. Наша Церква є законною, канонічною, єдиною, святою, соборною та апостольською. І ми йдемо благодатним, канонічним шляхом, яким повинна йти кожна Православна Церква» («Православний вісник» №1, 1991. С.6-10).
Так, Українська Православна Церква не є автокефальною. Саме про це свідчить даний пункт Статуту УПЦ. УПЦ є Церквою з правами широкої автономії. Однак, в чому різниця між церковною автокефалією і автономією?
Сайт wikipedia.org чудово та вичерпно відповідає на це запитання. «Автокефалія (від грец. αυτός — сам та κεφαλή — голова) — це статус помісної церкви, як частини Вселенської Православної Церкви.
Автокефальна Православна Церква — це помісна Православна Церква (до юрисдикції якої належить певна територія, на якій не повинні діяти інші помісні Церкви). Як і автономна Церква, вона є незалежною і самостійною в управлінні частиною Вселенської Православної Церкви. Автокефальна Церква не є ні ієрархічно, ні адміністративно частиною іншою Православної Церкви.
Статус автономії відрізняється від автокефалії тим, що Предстоятель автономної Церкви, після обрання, має бути затверджений патріархом однієї з автокефальних Церков».
Отже, вся різниця між автокефалією і автономією полягає лише в тому, що Предстоятель, обраний Архієрейським Собором автономної Церкви, повинен бути затверджений патріархом однієї з автокефальних Церков. Подібна ситуація має місце і в УПЦ. Дійсно, Предстоятель, який обирається Архієрейським Собором УПЦ, затверджується Предстоятелем РПЦ. Однак, як показує практика, це затвердження має скоріше символічний характер, оскільки жодного разу в історії УПЦ не відбулось зворотнього. Тобто, Московський Патріарх, — а за період історії незалежної УПЦ такий вже другий, — завжди підтримував рішення Собору УПЦ.
Чому Українська Православна Церква не є автокефальною? Цьому є кілька причин. В першу чергу — традиційно автокефалія повинна надаватись Церквою-матір’ю за згодою усієї Повноти Православ’я, тобто — інших Помісних Церков Світу. По-друге, бажання автокефалії повинне бути виявлене усією Церквою, чого сьогодні в УПЦ немає. В Церкві всі питання вирішуються соборно, а отже, — якщо не вся Церква прагне автокефалії, отже, як казав покійний, блаженної пам’яті Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан), вона «ще не на часі». Також варто зауважити, що церковний розкол, який до цього часу наявний в українському Православ’ї теж є суттєвою перепоною для здобуття статусу автокефалії УПЦ.
Та чи заважає відсутність автокефалії незалежності та самостійності УПЦ, яку було даровано Їй в 1990-му? «Ці рішення (про надання нового статусу УПЦ, — авт.) Архієрейського Собору (РПЦ, — авт.) свідчать про те, як сердечно піклується про нас Свята Мати Церква. Надавши незалежність і самостійність в управлінні, Мати Церква не залишає нас без своєї молитовної опіки, і ми — її діти — нерозривно єднаємося з Нею і всією Вселенською Церквою… Українська Православна Церква буде керуватися Божественними і священними канонами і тією багатою спадщиною та звичаями, які прийняті Нею від Святих отців Святої Вселенської Православної Церкви. Здійснюючи своє служіння, наша Церква завжди йшла і буде надалі йти дорогою праведного Авеля, а не дорогою Каїна, на яку хочуть штовхнути Її антицерковні сили», — казав колись екс-митрополит Філарет (Денисенко). Ніщо і ніхто сьогодні не стоїть на заваді самостійному життю Української Православної Церкви!
Так, Українська Православна Церква є самокерованою частиною РПЦ, про що говорить пункт 5 Статуту УПЦ: «Українська Православна Церква об’єднує єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, братства, сестринства та місії і є самокерованою частиною Руської Православної Церкви» (Р.1; П.5). Однак, виходячи з вище зазначених пунктів Статуту, говорити про те, що УПЦ в чомусь залежить від РПЦ було би несправедливим.
Якщо провести аналогію зі світськими організаціями, в яких існують відносини керування-підпорядкування, то можна упевнитись у тому, що нічого подібного у відносинах між РПЦ та УПЦ не існує. В будь-якій світській організації підпорядкування означає те, що керівник цієї організації може встановлювати правила поведінки працівника, притягувати його до дисциплінарної відповідальності, обмежувати його фінансування, а у разі невідповідності працівника займаній посаді — звільняти його. Московська патріархія не може робити нічого з переліченого — ані впливати на призначення чи переведення на спокій єпископів, ні звершувати церковний суд над духовенством УПЦ, ні втручатись у фінансові справи Української Православної Церкви. Опонентам УПЦ не залишається нічого іншого аніж апелювати до «теорії змови» і вигадувати якісь ефемерні і бездоказові форми залежності УПЦ від РПЦ — чи-то психологічні, чи-то корупційні. Щоправда, вони ніяк не можуть визначитися, чи УПЦ постачає гроші РПЦ, чи, навпаки, РПЦ дає гроші УПЦ. Вочевидь, ці дві несумісні тези якимось чином одночасно існують в уяві противників УПЦ. Втім, усі звинувачення з боку УПЦ КП є вкрай ірраціональними і суперечливими, а іноді просто неправдивими.
Взагалі, можна багато говорити про залежність/незалежність УПЦ, однак саме Статут дає нам чітке визначення та відповідає на усі суперечливі запитання, щодо статусу УПЦ. Якщо ж хтось може заперечити Статут УПЦ, тоді, за логікою цих людей, можна заперечити статут будь-якої організації, посвідчення будь-якої особи чи навіть Конституцію будь-якої з існуючих держав.
Спілка православних журналістів
Прес-служба Запорізької єпархії Української Православної Церкви
